Любов і Зцілення

Євангельська Церква

ТЕРНИСТИЙ ШЛЯХ ДО БОГА

ТЕРНИСТИЙ ШЛЯХ ДО БОГА

Фундамент, на якому базується життя людини, без сумніву, закладається ще в її дитинстві. Попри всі негаразди, через які довелось пройти, мені у цьому плані таки поталанило. Мої батьки, незважаючи на те, що були освіченими, успішними і доволі впливовими, дотримувались консервативних принципів виховання. У сім’ї цінувалися послух, ввічливість, повага до старших. Але серед моїх ровесників така моя поведінка викликала тільки насмішки, зневагу і кепкування. Неприйняття в середовищі однолітків принижувало і боляче вражало мене. Я ж дуже хотів мати друзів, тому, все менше зважаючи на батьківську науку, почав підлаштовуватись до законів вулиці, де шанувались зовсім інші цінності. Час збігав у гульках і сумнівних заняттях. Результат не заставив себе чекати. Романтика підворіть привела мене просто до в’язниці. «Загримів» на сім років. Але й там я не отямився, ще довго шукав авторитетів серед тюремної братви. Лише чергова підла зрада поклала край марним сподіванням на вірність і підтримку товаришів. На довгий час я сховався у книжках. Хотів зрозуміти суть людських вчинків, розібратися в психології «друзів», щоб надалі захистити себе від підступів і віроломства. Так в руки мені потрапила книга Ніцше про Ісуса Христа, де Він характеризується як лжепророк. Відчуваючи брак інформації про цю історичну постать, вирішив прочитати Біблію. Хоча до того моменту цю книгу не відкривав принципово, бо до християнства у мене склалося негативне відношення. Колись ще на початку 90-х довелось везти п’яного священика до його коханки. А щоб не побачила матушка – ховати його у багажнику автомобіля.

Віруючим ставати не планував. Але чим дальше заглиблювався у Святе Писання, тим більше усвідомлював, що воно правдиве, реальне, істинне. В історії ізраїльського народу і в його діях я побачив відображення своєї власної гріховної поведінки. Почав розуміти зв’язок між причинами і наслідками всього, що відбувалося у моєму житті. Читаючи Старий Заповіт, я чи не вперше відчув Божий страх. Зрозумів, що за всі свої неправильні вчинки заслуговую на вічне покарання. Прийшло бажання розкаятись. Серце рвалося від усвідомлення множества моїх провин. Я плакав, просив у Бога пробачення, виправдовувався необізнаністю. Але сумління нагадувало мені багато моментів, коли я категорично відкидав звістку про Боже спасіння, шукаючи чогось іншого; коли совість дорікала за порочні діяння, та я не звертав уваги. Охопив відчай – виправдання мені немає!

Жити стало нецікаво. В голову докучливо лізли всякі темні думки. Хотілося, переступивши через усі свої принципи, летіти у прірву: напитися, накуритися коноплі і навіть заподіяти собі смерть. Але раптом згадав, що я ще не дочитав Біблію до кінця. Знову взяв до рук цю значущу книгу. І недаремно. Новий Заповіт воскресив мій дух, запалив у серці вогник надії на Боже прощення. Я вирішив змінити своє земне тимчасове життя, щоби не втратити вічне.

В’язницю покидав з твердим наміром жити чесно і шукати Бога. На цій дорозі мені дуже пригодилися міцні підвалини послуху, закладені батьками ще в дитинстві. Перший тиждень на волі провів у монастирі. Усе про себе розказав священикові, сповідався і каявся у гріхах. Виконував усе, що наказували: вичитував молитвослови, від початку до кінця відстоював службу, хоча й нічого в ній не розумів. Потім, дослухавшись до поради знайомого батюшки, пішов до православного храму. Життя почало налагоджуватись. Знайшов роботу, з’явилися нові друзі. Я почав планувати своє майбутнє і був упевнений, що з Богом усе в мене вийде.

Регулярно ходив у церкву, не пропускаючи жодного богослужіння. Не зупиняли навіть ікони, яким, як написано в Біблії, поклонятися не можна. Я на них просто не зважав. Постійно сповідався, але провин перед Богом чомусь не меншало. Це дуже бентежило, адже хотілось не грішити зовсім. Та я відчував, що не маю сили протистояти гріху. Непокоїло також, що, вичитуючи установлені тексти звернень до Бога і святих, думками завжди був десь далеко. Тому ці молитви були ніби мертвими, несправжніми і не приносили втіхи.

До того ж, почалися проблеми побутового плану. Усе навколо раптом почало розвалюватись. Втратив роботу, покинула дружина, кудись поділися всі друзі. Я залишився сам-на-сам із депресією та розпачем. Такий мій стан спровокував загострення туберкульозу, яким захворів ще під час ув’язнення. Але у лікуванні я не бачив ніякого сенсу, тому до медиків навіть не звертався. Просто лежав і «згорав». Я у повній мірі усвідомлював, що моя доля нічого не варта, що я не розумію і не чую Бога. Та все ж я дякував Господу за Його мудрість і благодать. Десь днів за десять прийшло відчуття, що все – завтра помру. Смерті не боявся, молив Бога, щоб Він уже забирав мене на суд, щоб розказав, як треба було жити.

І люблячий Отець змилостивився і відповів мені. В один із моментів, коли я молився, зайшла давня знайома моїх покійних батьків. Вже потім ця жінка розповіла, що йдучи повз мій будинок, в серці відчула якусь незрозумілу тривогу і її мовби хтось підштовхнув до дверей моєї квартири. Мене вона перелякалась і почала плакати. Казала, що побачила смерть – настільки погано я виглядав: худий, аж зелений, із запалими очима, майже покійник. Жінка почала благати мене викликати «швидку». І тут моє серце затремтіло: «Ти хотів знати, як треба жити? Залишайся і Я навчу тебе»… Я поїхав у лікарню.

То був час духовного збагачення. Повністю відкритий для Бога, я лежав і читав Біблію, через молитву та Його Слово пізнавав істину. Незважаючи на інтенсивну терапію, мій фізичний стан не покращувався, навіть навпаки. Аналізи показували, що палочка Коха, попри всі зусилля лікарів, прогресує. Я почав глухнути і втрачати зір, через деформовані суглоби вже зовсім не міг ходити. Лише за кілька місяців мені підібрали ефективні препарати, що дали деяке полегшення. Я з новою силою почав взивати до Всевишнього. Вже не хотів жити, як раніше – за власними бажаннями, тому ревно просив у Бога сили, щоб керуватися тільки Його волею, бо Він знає завтрашній день і відає, що мені на добро. Просив, щоб Господь привів мене у зібрання, де би я почував себе у повноті Божої присутності.

І Він знову почув мене. Одного дня до мене несподівано зайшла сусідка. Принесла свіжоспечених пиріжків. Побачивши на столі Біблію, несміливо запросила до своєї церкви на служіння. Відмовляти було незручно і я пішов. Спочатку не сприймав того, що відбувалося в залі, але все кардинально змінилось під час проповіді. Пастор говорив саме про те, що мене хвилювало, і я отримував відповіді на запитання, які протягом років не давали спокою. Я плакав від радості, бо реально чув голос Божий. Мені було добре, хотілося, щоб служіння не закінчувалося.

З того дня минуло уже два роки. Всемогутній Небесний Отець повністю зцілив мене від туберкульозу, що мав відкриту форму. Це сталося під час спільної молитви пасторів на конференції, присвяченій святкуванню Дня народження нашої церкви. Чотири дні після того я перебував у якомусь дивовижному стані. Переживав надзвичайне духовне піднесення і легкість у всьому тілі, що раптом наповнилось силою та невичерпною енергією. Зранку прокидався від пісень хвали Господу, що звучали у моєму серці. Багато молився і плакав від радості, яку приносила Божа присутність. Відчував неймовірну любов до всього, що бачив навколо, – до людей, птахів, дерев, вулиць.

Через деякий час я зненацька згадав, що перестав вживати таблетки, без яких, як стверджували медики, за два тижні в легенях почнуться незворотні процеси, що можуть призвести до летального кінця. Але в той же момент ніби хтось промовив мені: «Ранами Ісуса ти зцілений». І я уже свідомо «забув» про медикаменти. Та кожне планове обстеження показувало тільки покращення. Лікарі хвалили, казали, що усе загоюється, дивувалися моєму швидкому одужанню.

Сьогодні я почуваюсь чудово. Велика церковна сім’я братів і сестер стала мені рідною. Господь подарував вірних друзів, однодумців, з якими нас об’єднують цікаві поїздки, походи в гори, дружні розмови, взаємна підтримка, спільні молитви і служіння в адаптаційному центрі й лікарнях. Та головне – я знайшов Бога, невичерпне джерело життя, з якого наповнююсь вірою, радістю і впевненістю в завтрашньому дні. Щодня дякую Творцю за Його зворушливо-ніжний дотик до мого серця, що відновлює мене, зміцнює, надихає на добрі справи, освячує і веде до вічності.

 

Джерело публікації:

Християнська місіонерська газета «Місто на горі»