Любов і Зцілення

Євангельська Церква

ЯКАСЬ РЕАЛЬНА СИЛА МЕНЕ ЗАЧЕПИЛА

ЯКАСЬ РЕАЛЬНА СИЛА МЕНЕ ЗАЧЕПИЛА Тернополянин Авіленко Сергій приїхав до Новодністровська на місіонерську роботу у центрі милосердя за покликом серця майже два роки тому. П’ятнадцять років він був наркозалежним і, отримавши свободу від цього пекла, горить бажанням допомагати іншим. Сьогодні він розповідає про своє змінене Богом життя, підбадьорює всіх, хто прагне звільнитися, і пропонує вихід із найскрутнішого становища.

Дорога до Бога не буває легкою і рівною. Та у кожного на цьому шляху свої терни.

Пам’ятаю, як уперше спробував наркотик. Заради цікавості викурив цигарку з анашею. Зробивши цей необдуманий крок, не підозрював, що він коштуватиме мені п’ятнадцяти років пекла.

На той час я вважав себе за успішну молоду людину, спортсмена, що веде абсолютно здоровий спосіб життя, заробляючи власною силою, крутійством та нахабністю. Разом із іншими, такими ж зухвалими і спритними, випробовував довірливість співвітчизників. Благо на неосяжних просторах Радянського Союзу, який тоді доживав свого кінця, шахрайство було ще рідкісним явищем. Подорожувати з певною метою чи просто так було надзвичайно захоплююче – пригоди, знайомства, гострі відчуття. У цьому безкінечному хаосі авантюр та вперше викурена цигарка не стала чимось особливим. Так тоді здавалося. Хоча усвідомлював, що саме того дня переступив риску страху перед наркотиком, яка стримує людину на краю бездонної прірви наркоманії. На той час мені було трохи більше двадцяти.
  Трохи згодом – перший укол. Хотілося самому оцінити кайф, заради якого авторитетні, благополучні люди позбуваються грошей, майна, роботи, сімейного щастя і перетворюються на брудних, неголених, із специфічним запахом привидів із підвалів та підворіть. Багато таких прикладів бачив у рідному місті. У їхнє число потрапити не боявся, бо риска страху уже була позаду. Спробував. Хвилин п’ятнадцять витав у небесах, потім пережив деякий дискомфорт і все минулося. Нічого страшного ж не сталося! Вдруге повторити захотілося лише через півроку. Гордився: «Я – вольова людина. Хочу – колюся, хочу –  не колюся. Про яку залежність може йти мова?!» Цілий місяць без наркотику міг спокійно жити. Так було спочатку. Потім без допінгу обходився по два тижні. Тиждень. Кілька днів… І, навіть роблячи ін’єкції щодня, не вважав себе за наркомана. Обманювався: «Це лише сьогодні так склалося. Треба було зняти напруження, роздратування. А вчора – бо депресія напосілася, хотілося її позбутися. Завтра уже колотися не буду!» Але так минав день за днем, а зупинки усе не було. Навпаки, вирва затягувала усе глибше і глибше.

Коли почав усвідомлювати, що життя складається зовсім не так, як колись малювалося в уяві, вирішив дещо змінити. Одружився, діждався народження сина. Щодо наркотиків, то вони тоді  не сприймались як щось головне, але невід’ємно були присутніми у моєму житті. Потрібно було заробляти для сім’ї, тому поїхав за кордон. А там «дурь» ще більш доступна, як в Україні. День за днем давав собі слово, що перестану колотися, але марно. Я уже стрімко– не падав – летів у бездонну прірву. Додому приїжджав рідко. Грошима також не дуже допомагав своїм, адже все зароблене ішло на чергову дозу. Тим більше, що заробітки не були стабільними, бо там також промишляв шахрайством і крадіжками. Попався, потрапив у в’язницю. Вийшовши із тюрми, повернувся додому. Але там мене вже ніхто не чекав, крім мами, бо свою сім’ю втратив.

Якоїсь чіткої мети не було, тому й покотилося усе по-старому, тільки з набагато сильнішими обертами. Уколотися вже треба було зранку, бо ні вмитися, ні поголитися без допінгу фізично просто не міг. Тому зривався ще вдосвіта і, не приводячи себе в порядок,  їхав «на точку» за черговим уколом. Лише прийнявши дозу, почувався відносно нормально. Відносно, бо липкий, несвідомий страх не відпускає наркомана ні на мить. Підозрілий шурхіт за вікном змушує ціпеніти, несподіваний дзвінок у двері викликає паніку, серце здригається від оклику на вулиці, будь-яка невідома людина здається представником правоохоронних органів. Це дуже важко. Тим більше, що, добуваючи гроші на наркотики, доводилось вдаватися до дій, які тягнуть за собою певну відповідальність.

Я розумів, що довго так жити не зможу, дуже сильно хотів розірвати це замкнуте коло. Намагався змінювати обстановку. Знаючи, що в мусульманських країнах строго карають за вживання наркотиків, і сподіваючись, що там зможу пережити «ломку», поїхав навіть до Єгипту. Але не витримав і тижня, сів у літак і – додому. Кілька разів заводив нові знайомства, щоб порвати зі старим, але все знову і знову поверталося у ту ж колію… Дійшло до того, що повиносив з дому більш-менш цінні речі, які можна було продати. І щоразу думав: «Лише сьогодні! Мені дуже треба! Потім я зароблю грошей, куплю усе, що проміняв на наркотики, і поверну в дім». Але кінця не було. Лише тоді усвідомив усю безпощадність і бруд наркотичної залежності, що крилися у красивій фразі, яку ми з бравадою любили повторювати: «Хто один раз спробував сльози маку, плакатиме все життя».

Перепробувавши всі доступні способи порятунку від наркоманії, переконався, що всі ці спроби не принесли позитивного результату. А людського, повноцінного життя хотілося. Дякую Богу за це! Озираючись назад, бачив утрачені даремно роки. Попереду теж проглядалися або цвинтар, або в’язниця.

У Тернополі наркомани знають про християнський центр, де звільнення від наркотичної залежності відбувається безболісно, без ломки і фізичних страждань. Вони навіть використовують це. Пам’ятаю, якось у місті не було наркотиків, то дехто, щоб “перекантуватися без кумара”, подався в реабілітаційний центр.
   Я півроку налаштовувався, щоби звернутися за допомогою до віруючих. Коли в черговий раз стало несила, зважився і пішов до Тернопільського реабілітаційного центру. Молилися за моє звільнення від залежності такі ж босяки, як і я, що раніше також були наркоманами. Ломки дійсно не було. Але цей факт мене особливо не здивував, адже всі знають, що у реабілітаційному центрі люди позбавляються від залежності без фізичних страждань. Хоча такого більше немає ніде! Коли сам, прагнучи «зав’язати», не приймаєш зілля чи дома, чи у лікарні, чи в інших закладах, де намагаються допомогти без дії Божої сили, ломку пережити дуже важко.

Але друге ЧУДО, що відбулося із мною, було просто приголомшливим. Усі залежні люди знають, що відмова від наркотиків приводить до тривалого безсоння – заснути неможливо тижнями. Я сидів півтора місяця у в’язниці, де не було можливості колотися, змучився без сну. Лежав днями і ночами, дивився у стелю, а заснути не міг. А тут з першої ж ночі – цілком здоровий сон. Уже третього ранку прокидаюся  і усвідомлюю, що мені 37 років, а відчуття як у дитини – дихається повними грудьми, нічого не болить, ніяких гнітючих думок, легкість у всім тілі. Почуття блаженства заповнює дорогоцінним спокоєм і насолодою все єство. Сонце світить, пташки співають –  життя б’є ключем. Моя душа теж внутрішньо співала від такого чуда. Точно знав, що у моїй ситуації спати не повинен був, але спав, як дитина. Ще зовсім не знав Бога, але відчував, що якась реальна сила мене зачепила! Я вже був іншою людиною. Вільною!

Чути про чудеса, що відбуваються в християнських центрах реабілітації – одне. А самому переживати звільняючий вплив Божої сили, який поглинає настільки, що всякий скепсис і невір’я стосовно Бога щезає, поступаючись місцем захопленню й щирій подяці – це зовсім інше. Як це!? Без усякого медикаментозного впливу, без уколів, без таблеток, без процедур, без лікарів. Лише у відповідь на молитву Бог прощає, очищає і Своєю силою в один момент звільняє від наркотичної залежності!
   Зараз, коли за плечима три роки життя з Богом, вільного життя, розумію, що тільки Він може звільнити від смертельної хвороби, назва якої – наркоманія. Тому що це – духовна залежність. Людина атакована або вже одержима духом наркоманії. Саме тому медпрепарати не допомагають. Тільки Господу Богу підвладний цей дух і покоряється Йому. Від людини потрібно лише усвідомлене рішення й щире бажання звільнитися.

Моє життя наповнилося змістом. Хочеться жити й допомагати іншим скористатися шансом, що для мене став реальністю Божого порятунку й відродження до життя.

Шановні батьки, друзі, сусіди, знайомі наркозалежних! Звертаюся до всіх з надією бути почутим. Не кладіть хрест на цих людях, якими б покидьками вони вам не здавалися. Не проходьте байдуже. Вони не зовсім пропащі. Є надія. Надія – в Господові, що звільняє і рятує.

Дорогі наркозалежні! Закликаю вас не боятися звернутися до центру. Гірше не буде. Тільки краще, якщо ви дійсно щиро звернетеся за допомогою до Бога. Девіз Новодністровського християнського реабілітаційного центру: “Врятувався сам – врятуй іншого!”

Ми відкриті для всіх.
БОГ Є ВЕЛИКОЮ РЕАЛЬНІСТЮ

Дехто уявляє, що Бог є теологічною тезою, думкою чи силою природи. Або чимось на зразок цього. Але, друзі мої, Бог – це Особистість, яка дійсно існує і наповнює все у всьому. І якщо я не примирений з Богом, якщо я не дитя Боже, то я стою збоку від дійсності. А це небезпечний стан.

Найвеличнішим у моєму житті був той час, коли я, будучи молодим офіцером, під час першої світової війни раптом усвідомив: Бог дійсно є! Мені здавалось, що я, як та людина, що на автомобілі наскочила на скелю. Раніше я також казав, що вірю в Господа Бога, але не усвідомлював, що він є реальністю. І раптом я зіткнувся з цією реальністю.

У Біблії є надзвичайний Псалом (139), у якому мовиться, що Бог настільки реальний, що від нього просто неможливо заховатись. Там сказано: «Чи ходжу я, чи відпочиваю, Ти все бачиш; Тобі відомі всі дороги мої… Зійшов би я на небо – Ти там». І якби я спустився у найглибшу шахту, більше тисячі метрів, то і там я виявив би Бога. Коли я недавно літав у Каліфорнію, моя дружина поклала мені у валізку текст із цього Псалма. Відкривши валізку у Сан-Франциско я прочитав: «Понесуся на крилах зірниці, спочину я на кінці моря, і там рука Твоя буде провадити мене, і Твоя правиця буде підтримувати мене». Бог – велика, всеохоплююча дійсність. Він – реальність!

Вільгельм БУШ – пастор, проповідник, письменник


Джерело публікації:

Християнська місіонерська газета «Місто на горі»  http://mistonagori.com.ua/?m=201011