Любов і Зцілення

Євангельська Церква

Саме така віра, визначає результат

Володимир Паньчак

Віру можна розділити на дві складові − віра, яка подобається Богу і віра, яка не подобається Богу. Про віру можна говорити дуже багато. Бог нас ніколи не залишає. Бог завжди буде з нами в будь-яких обставинах − чи ми сьогодні на вершині слави, чи ми йдемо пустинею смертної тіні. Бог завжди буде тримати нас за правицю. І бажання Батька, щоб ми, коли проходимо непрості обставини, або провадимо якусь складну битву, щоб ми не відпустили Його руки, тому що цей вибір за нами. Ми бачимо, що в Біблії є різні історії, де Бог бере простих людей і переводить їх через непрості обставини, де кидає їх в вогонь, де проходять вони близько біля смерті, але Бог дає їм сили, вони проходять. І ми називаємо таких людей героями віри, мужами віри. А Бог каже через Писання, що ці герої, мужі віри для наставлення нас, для прикладу нам.

Бажання Бога – зробити з простих, розпорошених людей, які сумнівались, переживали, боялись, лідерів, людей віри, які не хитаються, які мають принципову позицію, які не піддаються сумнівам, різним спокусам світу цього, які мають чітку позицію в своєму серці, мають цей хребет, стержень.

Дивлячись в Біблію, ми бачимо, що Бог одними людьми захоплювався, а інші не вражали Його. Це наша з вами відповідальність – вразити Бога, якимись поступками, вірою, чи нашою вірністю, чи, можливо, нашою посвятою, а, можливо, нашим смирінням. Це і є віра, яка подобається Богу.

В човні сиділо 12 учнів… Чи можемо ми сказати, що вони не вірили? Вони всі були віруючі. Вони слухали проповіді з уст Самого Бога, але чия віра сподобалась Господу? Віра Петра. Чому? Тому що він перейшов дальше всіх, він перейшов за межу такого неможливого, де страх, де сумнів, відчуття небезпеки були дуже близько біля віри, але він зробив цей крок в невідоме. Саме віра, яка буде горіти в нашому серці незалежно від зовнішніх факторів, від обставин, віра визначена, віра в смиренні, вірності, в послуху буде вражати Бога.

Бог хоче на сьогоднішній день піднімати Церкву, формувати її. Коли Церква буде сформована, зрозуміє, що Бог ліпить з нас цих лідерів, які будуть брати міру відповідальності за це життя, за це місто, за цих людей, які довкола, на свої рамена, ця віра буде подобатись Богу.

Чудеса приходять від Господа, не від нас, але дія в багатьох речах є наша. Відповідь приходить від Бога, ми не можемо, як би ми не хотіли цього, зцілити людину. Все, чого хоче Бог – це нашої радикальності, безумності ради Нього. Ми маємо в собі це формувати, характеризувати в собі, виробляти в собі цей стержень. В церкву ми прийшли по вірі. Ми віримо, що Ісус є Господь. Ми збираємось разом в Ім'я Господнє, ми поклоняємось Йому, слухаємо Його Слово, віримо Господу. Але є моменти, які набагато складніші, ніж просто прийти в церкву. Якщо ми думаємо, що ми віримо Господу, ходимо в церкву і нас чекають небеса, то ми глибоко помиляємось. Приходить цей час, де Бог хоче не просто тішитись на небі, що ми прийшли в церкву. Бог хоче від нас сьогодні більших кроків. Сам Бог каже, що віра повинна зростати. Ми повинні зростати. І величезна трагедія наша, що ми задовольняємось тільки тим, що ми ходимо в церкву. Але там не треба віри… Цей етап вже пройшов. Час змінився. І Бог хоче, щоб віра наша мінялася, щоб ми не задовольняли себе тим, що ми прийшли в церкву і ми вже віруючі люди. Коли ми не можемо нічим похвалитись, ми будемо хвалитись тим, що ми віруючі. Коли ми не можемо похвалитись вірою, битвою, нашою вірністю, посвятою, смирінням, послухом, ми будемо казати, що ми віруючі. Але це нічого ще не говорить. Якщо людина віруюча, то людина вірна, чесна, справедлива, смиренна, любить Господа. Але за цими всіма критеріями вірності, посвяти, жертви, смиріння, послуху стоїть тяжка праця. Твій характер, твій стержень шліфується в битві, в випробуваннях, в утисках, в боротьбі. То ж яка віра подобається Господу? Саме віра жертви, віра смиріння, віра вірності, віра послуху, віра самовіддачі. Коли Авраам приносив сина в жертву – це була віра в сльозах, віра сумніву і страху, віра в тремтінні серця, але він пішов на цей шлях. І Богу подобається така віра! Віра кровоточивої – це була віра сумніву, віра боротьби в її розумі, віра позору, можливо. Вона розуміла, що, якщо зцілення не прийде, весь натовп людей буде знати хто вона така. Віра прокаженого – віра боротьби, віра ризику, смерті, тому що прокажена людина, коли виходила до здорових людей, вони могли вбити її. Результат приносить саме така віра. Не завжди нам можливо буде просто отримати свій результат віри. Коли ми хочемо, просимо, молимо Бога про певні речі, ми провадимо свою битву, ми йдемо своїм шляхом, який Бог визначає для нас. Бог не обіцяє, що це буде просто. Вибір лишається за людиною – як рухатись за Господом? Яку віру показати Богу, щоб прийшла відповідь?

«Не хочу я, браття, щоб ви не знали, що під хмарою всі отці наші були, і всі перейшли через море, і всі охристилися в хмарі та в морі в Мойсея, і всі їли ту саму поживу духовну, і пили всі той самий духовний напій, бо пили від духовної скелі, що йшла вслід за ними, а та скеля був Христос! Але їх багатьох не вподобав був Бог, бо понищив Він їх у пустині» (1 Коринтян 10:1-5). Невже це був план Божий – вивести з рабства, а тоді, в пустині всіх знищити? Божий задум був вивести свій народ і дати йому землю. Чому Бог вибрав Ізраїль? Для того, щоб показати всім племенам землі на одному з племен роду людського, що один є істинний Бог, а решта всі – лжебоги.

Якщо ми вибрали дорогу Христа, дорогу християнина, ми не повинні залежати від зовнішніх речей. Ми маємо залежати від Христа. Це є непросто. Не завжди просто слідувати за Христом. Але є велике сподівання, велика надія, є небо, яке чекає на нас. Чи варто платити таку ціну? Дуже варто! Апостол Павло пише, чи не всі вони вийшли з Єгипту? Чи не всі вони перейшли через море? Всі! Чи не всі вони христились в Мойсея? Всі! Чи не всі вони слухали одні й ті самі проповіді? Всі! Чи не всі вони пили оду й ту саму воду з скелі? Всі! Але парадокс – Бог одних прийняв, а інших не сподобав. Виявляється, віра одних догодила Богу, а віра інших не догодила. Наше тепле ходження перед Христом ще нічого не визначає. Наше ходження в церкву ще нічого не визначає. З кожним новим днем, який Бог дає нам, Він чогось хоче, Він хоче піднімати нас вище на сходинку. Чому? Тому що сьогодні стоїть виклик перед християнами – взяти відповідальність на свої рамена за людей, за спасіння, за пробудження, за славу Божу, за чудеса, за знамена. Якщо Бог сьогодні, завтра, чи післязавтра захоче вилити чудеса воскресіння з мертвих, шаленні потоки, щоб спасати Африку, годувати їх хлібом на бізнесменів, щоб джерела били в пустині, як би ми це сприйняли? Це було б захоплююче! Але стоїть дуже близько небезпека, що ми би десь славу до себе взяли. Можливо, наше серце не готове до того. Якщо наше серце не перевірене, не обрізане Самим Богом, то дуже легко його купити, просто ціна питання в кожного своя. Кожен має свою міру відповідальності, але ми, як християни повинні рости і ніколи не задовольнятись тим, що нашої віри достатньо сьогодні. Ми не знаємо скільки нам треба віри. Нам потрібно буде такої віри, щоб ми отримали результат. А ця віра випробовується часом, смирінням, послушанням, жертвою, самовіддачею, можливо, ризиком.

«Але їх багатьох не вподобав був Бог, бо понищив Він їх у пустині» (1 Коринтян 10:5). Чому так? Всі вийшли, всі христились, всі їли манну, пили воду, всі одинакові, але одних Бог прийняв, а других понищив.

«А це були приклади нам, щоб ми пожадливі на зле не були, як були пожадливі й вони» (1 Коринтян 10:6). Виявляється, христились, молились, їли, пили святу воду, а в серці був бунт, пожадливість, заздрість. Але Бог дивиться в серце.

«Не будьте також ідолянами, як деякі з них, як написано: «Люди сіли, щоб їсти та пити, і встали, щоб грати». Не станьмо чинити блуду, як деякі з них блудодіяли, і полягло їх одного дня двадцять три тисячі. Ані не випробовуймо Христа, як деякі з них випробовували, та від зміїв загинули. Ані не нарікайте, як деякі з них нарікали, і загинули від погубителя. Усе це трапилось з ними, як приклади, а написане нам на науку, бо за нашого часу кінець віку прийшов. Тому то, хто думає, ніби стоїть він, нехай стережеться, щоб не впасти! Досягла вас спроба не інша, тільки людська; але вірний Бог, Який не попустить, щоб ви випробовувалися більше, ніж можете, але при спробі й полегшення дасть, щоб знести могли ви її» (1 Коринтян 10:7-13). Виявляється, що Писання показує нам ці історії не для того, щоб судити нас сьогодні, а для того, щоб ми просто думали, робили якісь висновки, навчились щось від цього. Так часто, ми себе просто тішимо, що все добре, я в церкві, я був на служінні, але це найменше, що ми можемо зробити. Тут не треба віри. Це виклик – ризикувати, смирятись, жертвувати, йти тоді, коли ніхто не хоче йти. Це непросто. Але чи є інший шлях? Кожен з нас має свою битву. Не може Бог дати мені того, чого я не можу нести. Просто загадка в тому, що я не знаю, що я можу нести. Я не знаю скільки я можу нести. В якійсь мірі, ми повинні зрозуміти, що, якщо ми хочемо довіритись Богу, Бог буде по-Своєму формувати нас.

«І сказав Він мені: «Досить тобі Моєї благодаті, бо сила Моя здійснюється в немочі. Отож, краще я буду хвалитись своїми немочами, щоб сила Христова вселилася в мене» (2 Коринтян 12:9). Павло впокоряється під волю Отця, він приймає її, і якщо прийде біда, утиск, він приймає цей виклик. Він не міняє своєї позиції. Він каже, що любо йому бути в утисках, що лихе він буде терпіти і переходити. Деколи, люди питають: «Скільки мені ще це терпіти?» Ми не знаємо скільки, але ми знаємо, що нічого вічного в світі немає. Вічний Господь!Які б не були утиски, труднощі і випробування, вони вічно не будуть, рано чи пізно вони закінчаться, але важливо пройти їх достойно, важливо в лихому дні витримати, дочекавшись обітниці Христа. Ціна заплачена людиною, буде нагороджена Господом. Якщо людина сьогодні приймає цей виклик від Господа, вона справді покаже Богу цей радикалізм, цю віру, посвяту, жертовність, смирення, жертву, Бог це поза увагою ніколи не лише. Ми бачимо через Біблію, які би випробування не приходили в долі людські, завжди приходила нагорода. Біблія каже, що, навіть, праведники деякі помирали, не отримавши обітниці. І ми кажемо, що немає справедливості. Але справедливість є в Господа. Він не зобов'язаний нам все відкривати. Він − Бог, що Він хоче, те й робить. Але ми – люди, або покоряємось Йому, або не покоряємось, або приймаємо Його просту долю, виклик в наше життя, або відмовляємось приймати. Це наш вибір, це ми вибираємо – йти з Господом, чи без Нього. Але якщо ми будемо йти з Ним, можливо, будемо плакати, повзти, боротись, але з Ним ми в перемозі в будь-якій ситуації. Чому? Тому що надія є попереду нас не в сьогоднішньому дні. Ми живемо надією в життя вічне. Ми маємо обітниці на завтрашній день. Ми не живемо минулим, ми живемо майбутнім. Ми йдемо вперед і ми знаємо, що після темної ночі настане  яскравий день. Що б не було сьогодні в твоєму житті, через що б ти не проходив – це не назавжди!

Ми завжди нарікаємо на диявола. У всяких бідах винен диявол. Та не завжди так! Деколи, Бог Сам складає обставини так, щоб десь нас поставити в рамки, щоб десь нас чогось навчити. Деколи, Бог хоче вчити нас чогось, тому що по-іншому ми просто не розуміємо. А як перевірити дружбу? Як перевірити вірність, посвяту, жертовність?

Вашу боротьбу, вашу битву, ваше смирення, ваш непростий шлях, який ви, можливо, сьогодні проходите бачать люди. І, коли в час серйозної битви життя і смерті, можливо, чи непростих відносин, ми провадимо цю битву, не зраджуючи імені Христа, коли ми довіряємо Слову Божому, це людей в 10 разів більше торкається. Наша позиція в час війни незмінна, не хитка, вона не міняється, не хитається. Ми просто йдемо в час випробування, в час утисків. Саме в такі моменти наша віра має бути твердою.

Бог має чудовий план для життя людини, але чи вибирає людина цей план?Ми, деколи, хочемо йти за Богом, а не хочемо смирятись. Ми хочемо йти за Богом, а не хочемо жертвувати. Ми хочемо йти за Богом, а не хочемо визнати Його влади. Так легко сказати: «Я віруючий!Я в церкву ходжу!» Віра наша має бути доказовою базою.

«Вірне слово: коли разом із Ним ми померли, то й житимемо разом із Ним! А коли терпимо, то будемо разом також царювати. А коли відцураємось,то й Він відцурається нас! А коли ми невірні, зостається Він вірним, бо не може зректися Самого Себе! Нагадуй про це й заклинай перед Богом, щоб не сперечались словами, бо нінащо воно, хіба слухачам на руїну. Силкуйся поставити себе перед Богом гідним, працівником бездоганним, що вірно навчає науки правди. Стережися ж базікань марних, бо вони ще більше провадять до безбожности, а їхнє слово, як рак, буде ширитися…» (2 Тимофію 2:11-17). Павло знову ж тут каже, що є певна послідовність.

«Настане бо час, коли здорової науки не будуть триматись, але за своїми пожадливостями виберуть собі вчителів, щоб вони їхні вуха влещували. Вони слух свій від правди відвернуть та до байок нахиляться. Але ти будь пильний у всьому, терпи лихо, виконуй працю благовісника, сповняй свою службу» (2 Тимофію 4:3-5).

Хочемо ми цього, чи ні наша віра повинна зростати. Ми повинні заставляти свій дух бути пильним. Ми повинні тримати вухо відкритим до Слова Божого. Ми маємо подивитись на свою власну відповідальність, щоб ми не задовольнялися тільки тим, що ми ходимо до церкви. Бог на це не реагує. Бога така віра не вражає. Його вражає щось більше. Якщо ми хочемо своїх перемог, ми хочемо дійти до своєї мети, до своєї цілі, нам потрібно буде вчитися робити щось неординарне, тому що, можливо, по-іншому ми не візьмемо того. Ми повинні вчитися десь вражати Бога. Ми себе не повинні заспокоювати тим, що ми ходимо в церкву. Бог хоче поставити на наші рамена більше, дати нам більше влади, більше сили, відповідальності, слави Своєї.

Не завжди просто і легко робити щось Боже, але це треба робити. Якщо ми думаємо, що нам в Христі все буде добре, гарно, наш спокій ніхто не порушить, то це не так. Все буде змінюватись. Бог буде вирощувати в нас цих твердих лідерів, щоб завтра, чи післязавтра, Він міг покласти велику міру відповідальності на нас. Бог хоче, щоб ми були вірні Йому, посвячені Йому, щоб ми робили те, для чого Він нас вибрав (щоб ми поширювали Його Царство, приносили в цей світ благословіння Господнє, силу Господню, славу Господню, мир Господній).

Наше християнське життя повинне бути видимим. І ми маємо бути такими, якими ми є всюди. А це говорить про вірність – ми є вірні Тому в Кого ми повірили. Ми вірні в ці принципи, в це Слово, в цей Завіт, крім нас цього ніхто не зробить. Це ми маємо себе в цьому дисциплінувати і возростати. Саме така віра, віра, можливо, непроста, віра, можливо, народжена в сльозах, в страху, віра, яка йде десь по тонкому краю життя і смерті, така віра подобається Богу! Бог хоче від нас чогось більшого.

Проповідь в відео-форматі