Любов і Зцілення

Євангельська Церква

Від похованих сподівань до воскреслих надій

Олег Савчак

Свято Воскресіння Христа – це, як пам'ятник надій, пам'ятник торжества, пам'ятник перемоги добра над злом, воскресіння і життя над смертю і могилою. Це, як пам'ятник надії над всякою тривогою і безвихідністю.

«А дня першого в тижні прийшли вони рано вранці до гробу, несучи наготовані пахощі, та й застали, що камінь від гробу відвалений був. А ввійшовши, вони не знайшли тіла Господа Ісуса. І сталось, як безрадні були вони в цім, ось два мужі в одежах блискучих з'явились при них. А коли налякались вони й посхиляли обличчя додолу, ті сказали до них: «Чого ви шукаєте Живого між мертвими? Нема Його тут, бо воскрес! Пригадайте собі, як Він вам говорив, коли ще перебував в Галілеї. Він казав: «Сину Людському треба бути виданому до рук грішних людей, і розп'ятому бути, і воскреснути третього дня». І згадали вони ті слова Його! А вернувшись до гробу,про все те сповістили Одинадцятьох та всіх інших. То були: Марія Магдалина, і Іванна, і Марія, мати Яковова, і інші з ними, і вони розповіли апостолам це. Та слова їхні здалися їм вигадкою, і не повірено їм. Петро ж устав та до гробу побіг, і, нахилившися, бачить лежать самі тільки покривала… І вернувсь він до себе, і дивувався,щ о сталось… І ото, двоє з них того ж дня йшли в село, на ім'я Еммаус, що від Єрусалиму лежало на стадій із шістдесят. І розмовляли вони між собою про все те, що сталося. І ото, як вони розмовляли, і розпитували один одного, підійшов Сам Ісус, і пішов разом із ними. Очі ж їхні були стримані, щоб Його не пізнали. І спитався Він їх: «Що за речі такі, що про них між собою в дорозі міркуєте, і чого ви сумні?» І озвався один, йому ймення Клеопа, та й промовив до Нього: «Ти хіба тут у Єрусалимі єдиний захожий, що не знає, що сталося в нім цими днями?» І спитав Він їх: «Що таке?» А вони розповіли Йому: «Про Ісуса Назарянина, що Пророк був, могутній у ділі й у слові перед Богом і всім народом. Як первосвященики й наша старшина Його віддали на суд смертний, і Його розп'яли… А ми сподівались були, що Це Той, що має Ізраїля визволити. І до того, оце третій день вже сьогодні, як усе оте сталося… А дехто з наших жінок, що рано були коло гробу, нас здивували: вони тіла Його не знайшли, та й вернулися й оповідали, що бачили й з'явлення Анголів, які кажуть, що живий Він… І пішли дехто з наших до гробу, і знайшли так, як казали й жінки; та Його не побачили…» Тоді Він сказав їм: «О, безумні й запеклого серця, щоб повірити всьому, по що сповіщали Пророки! Чи ж Христові не це перетерпіти треба було, і ввійти в Свою славу?» І Він почав від Мойсея, і від Пророків усіх, і виясняв їм зо всього Писання, що про Нього було. І наблизились вони до села, куди йшли. А Він удавав, ніби хоче йти далі А вони не пускали його й намовляли: «Зостанься з нами, бо вже вечоріє, і кінчається день» І Він увійшов, щоб із ними побути. І ото, коли сів Він із ними до столу, то взяв хліб, поблагословив, і, ламаючи, їм подавав… Тоді очі відкрилися їм, і пізнали Його. Але Він став для них невидимий… І говорили вони один одному: «Чи не палало нам серце обом, коли промовляв Він до нас по дорозі, і коли виясняв нам Писання?...» І зараз устали вони, і повернулись до Єрусалиму, і знайшли там у зборі Одинадцятьох, і тих, що з ними були, які розповідали, що Господь дійсно воскрес, і з'явився був Симонові. А вони розповіли, що сталось було на дорозі, і як пізнали Його в ламанні хліба» (Луки 24:1-35).

Святковий день воскресіння Христового і ми бачимо, що багато насичених подій відбувається – смуток, біль, тривога, розчарування, подорож, радість пекла, ворогів Христових, які не знають ще, що відбулось насправді… Коли жінки прийшли рано вранці, вони прийшли не для того, щоб привітати воскреслого Христа і, можливо, навіть бути учасником, або спільником воскресіння Христа. Біблія говорить, що не було жодної людини, яка б стояла біля гробу і очікувала воскресіння Ісуса Христа – ні апостолів, ні жінок, ні друзів, ні родичів… Одне, що турбувало жінок, коли вони побачили відвалений камін біля гробу (важив він біля 2 тонн) – хто це зробив? Вони не йшли вітати Христа, радіти воскресінню, вони несли десятки літрів пахощів, для того, щоб мертве тіло обгорнути, намазати цим миром, щоб забальзамувати Його і, таким чином, віддати Йому шану. Коли вони приходять до гробу, Сам Ангел проповідує їм Слово Боже. Так, як не було жодної людини Ангели взяли цю місію на себе: один – відкотив камінь, інший – бачив це все, був свідком цього. Ангел запитав жінок, чому вони шукають Живого серед мертвих, навіщо вони це роблять. Логічне питання для тих, хто бачив, хто чув, хто знає, хто вірив і абсолютно не логічне питання для тих, хто не очікує, не сподівається і не вірить. Ангел сповіщає їм, що марно шукають Його, що Христос воскрес! «Нема Його тут, бо воскрес! Пригадайте собі, як Він вам говорив, коли ще перебував в Галілеї. Він казав: «Сину Людському треба бути виданому до рук грішних людей, і розп'ятому бути, і воскреснути третього дня» (Луки 24:6-7). В 4 Євангеліях 13 разів Сам Ісус Христос говорив, що Він воскресне. Він говорив голосно, прямою мовою Своїм учням. Не можна сказати, що вони не чули – вони чули! «І згадали вони ті слова Його!» (Луки 24:8). Виявляється, вони знали! Якби вони не знали, вони б не мали чого згадати. Але написано, що вони згадали ці слова.

Часто, ми забуваємо щось, що нас не стосується, що нас не цікавить, в що ми не віримо, що ми не розуміємо, з чим ми не згоджуємось, чого ми не хочемо.

На той час учні, апостоли, жінки не повірили в воскресіння Христа. Це не вміщалось в їхню парадигму , в їхнє очікування і сподівання. Вони не вірили так, вони так не думали, вони цього не хотіли… Тому, кожного разу, як Ісус казав, що скоро прийде час, Він помре, Його розіпнуть, стратять, але на третій день Він воскресне – вони цього не чули.

Третій день – Ісус воскрес, але інформація ще не поширилась. Не було інтернету, телебачення, люди не знали, що відбувається. Мали бути свідки, які б побачили, що відбувається, передали б іншим і тільки так інформація поширювалась. Виглядає так, що учні дальше продовжують не вірити: «А вернувшись до гробу,про все те сповістили Одинадцятьох та всіх інших. То були: Марія Магдалина, і Іванна, і Марія, мати Яковова, і інші з ними, і вони розповіли апостолам це. Та слова їхні здалися їм вигадкою, і не повірено їм» (Луки 24:9-11). Жінки, які бачили Анголів – це були їхні жінки. Тобто, жінки яким вони довіряли, яких вони знали. Це не були якісь сторонні жінки. Їхні жінки, прийшовши до них, до апостолів, розповіли, що бачили Ангола і порожній гріб, і що Ангол сказав, що Христос воскрес. Але апостоли не повірили…

Дальше, ми бачимо, що двоє учнів йдуть по дорозі в Еммаус. Еммаус – це було невеличке село на відстані 12 км від Єрусалиму. Людина проходить таку відстань приблизно від 2,5 до 3 годин. Це був їхній шлях. Цей їхній шлях – це шлях розчарувань. Деякі богослови говорять, що вони повертались додому, що вони там і жили. Якщо це правда, значить вони, повернувшись спиною до Єрусалиму, ішли до себе додому. Це символізувало повернення в свою стару рутину. Єрусалим – це було місце подій історичних , політичних, служіння, там творилась історія. Все саме цікаве відбувалось в Єрусалимі. Ця дорога в Еммаус – це праобраз розчарування. Вони поховали свої сподівання. Це найбільша трагедія людини, коли вона ховає свої сподівання. Ці 3 роки вони жевріли, мали надію на краще сімейне, релігійне, політичне, фінансове життя. Ісус потішав їх, Він приніс надію. Тепер Він помер, Його більше немає. Все перевернулось шкереберть. Вони, не чекаючи вечора, повертаються в Еммаус – це дорога додому, це дорога без цілі, це дорога, коли людина здається. Вона йде по дорозі і не знає, що з нею буде завтра, для чого вона живе, як вона буде годувати свою сім'ю, що чекає її через тиждень. Якщо раніше їх було багато – 12 апостолів, 70 учнів, багато жінок, натовпи, то тепер вони розділились на групи (2, 3, 5 чоловік) і кожен йшов в свій «Еммаус», по своїй дорозі, розчаровані, з розбитими надіями.

«І ото, як вони розмовляли, і розпитували один одного, підійшов Сам Ісус, і пішов разом із ними. Очі ж їхні були стримані, щоб Його не пізнали» (Луки 24:15-16). Прихований Ісус − Ісус, Який заховався, Який Себе не відкрив, не об'явив. Навіщо Він це зробив? Він прикинувся, що Його там нема, хоча Він там був. Він прикинувся, що це не Він, хоча це був Він. Він прикинувся, що не бачить і не чує, і вони думали, що залишили Його в гробі в Єрусалимі, а Він був на відстані 1-2 метри від них. Часто, Ісус прихований і в нашому житті, коли ми молимось: «Ісус, ти де?», «Де ти подівся?», «Чи ти не бачиш? Чи ти не чуєш?» І таке враження, що Він десь далеко в гробі, якщо не в гробі, то десь далеко захований і немає Йому діла до нас… Але Той Самий Ісус на відстані 0,5-1 метр від нас. Просто, часто, Він ховається, часто, Він інкогніто, часто, Він навмисно, робить так, щоб ми Його не впізнали, щоб Він мін вислухати все наше послання до кінця, з глибини душі. Тому що, коли ми бачимо Ісуса, ми ніколи не будемо говорити те,  що ми думаємо, чи говоримо, коли ми Його не бачимо. Коли ми бачимо чоловіка/дружину, ми не будемо говорити те, що ми думаємо, чи говоримо, коли ми його/її не бачимо. Коли ми бачимо ворога, чи сусіда, чи друга ми не будемо говорити йому в очі те, що ми думаємо про нього, коли ми його не бачимо. В якійсь мірі ми всі такі. Ми ведемо це подвійне життя, подвійну гру… Якщо ми щось не розуміємо, тоді, ми десь прикидаємось, граємо якісь ролі, функції.

Ісус навмисно ховається, щоб витягнути з нас, з глибини нашої душі те, що ми думаємо насправді, те, що ми переживаємо і відчуваємо насправді, не для того щоб ми прикидались, щоб ми одягнули маску і створили праведний вигляд. Він хоче, щоб ми вилили все своє нутро з всіма своїми амбіціями, страхами, наріканнями, розчаруваннями… І коли це все ми робимо, тоді приходить час зцілення, час допомоги.

Учні говорять з Ісусом про Ісуса, починають проповідувати Йому про Ісуса. Вони говорять про Нього в минулому часі:  «І спитав Він їх: «Що таке?» А вони розповіли Йому: «Про Ісуса Назарянина, що Пророк був, могутній у ділі й у слові перед Богом і всім народом. Як первосвященики й наша старшина Його віддали на суд смертний, і Його розп'яли…» (Луки 24:19-20). Вони йшли вже із свідченням жінок. Вони не просто йшли, коли нічого не бачили і не чули. Вони вже чули інформацію від жінок, що вони бачили Ангелів, які сказали, що Христос воскрес і вони не повірили…

«А ми сподівались були, що Це Той, що має Ізраїля визволити. І до того, оце третій день вже сьогодні, як усе оте сталося…» (Луки 24:21) – поховані сподівання. Вони поховали з Христом свої сподівання, свою надію на краще майбутнє, на долю своїх дітей, своєї країни, свого життя.

Так багато сьогодні розчарованих людей, які не впізнали в Ісусі Месії, Царя. Вони просто чекали від Нього, що Він дасть гроші, чи зцілить їхню сім'ю, чи ще щось… І це все не погано – це краще, ніж очікувати щось погане. Але, з іншого боку, це не є і не була місія і головне завдання Ісуса Христа. Сьогодні, багато розчарованих сподівань по одній причині – коли люди не впізнали в Христі істинного Месію, коли люди очікували від Нього трошки не те, що Він їм обіцяв і гарантував, коли вони хотіли щось для своїх амбіцій і для своїх розкошів. Якщо ми впізнаємо в Ньому істинного Месію, ми почуємо Його Слова і обітниці, нас зацікавить це, ми повіримо в це, ми згодимось з цим – ми більше ніколи цього не забудемо!

«І ото, коли сів Він із ними до столу, то взяв хліб, поблагословив, і, ламаючи, їм подавав… Тоді очі відкрилися їм, і пізнали Його. Але Він став для них невидимий…» (Луки 24:30-31). Ісус відкрився їм в ламанні хліба. Ламання хліба – це причастя. Інша сторона ламання хліба – це страждання Христа, це Його місія. Це є пророчий акт. Ламання хліба – це, коли ми розділяємо Христа, Христос розділяє Себе з нами, Він ділиться Сам Собою. Коли Христос розламав хліб, Він поділився Собою з ними, їхні очі відкрились і вони Його побачили. Як тільки ми розділяємо Христа, як тільки ми розділяємо з Ним Його шлях, Його волю, Його місію, Його дорогу, Він нам відкривається, Він нам об'являється в тій, чи іншій сфері, в тій, чи іншій дільниці нашого життя. Коли ми розділяємо Христа, коли ми ламаємо Христа з іншими людьми, ми ділимось Христом з іншими людьми, відкриваються очі вже і в цих людей. В міру того, як ми розділяємо Христа, ми ламаємо Христа, ми ділимось Словом, ділимось Його любов'ю, служінням, ми Йому служимо, служимо людям, ми розділяємо Христову любов з іншими людьми, їхні очі починають відкриватися, чи не чудо це?

«І говорили вони один одному: «Чи не палало нам серце обом, коли промовляв Він до нас по дорозі, і коли виясняв нам Писання?...» І зараз устали вони, і повернулись до Єрусалиму, і знайшли там у зборі Одинадцятьох, і тих, що з ними були…» (Луки 24:32-33). Вони пройшли до села 2,5-3 години свого шляху по дорозі в Еммаус, по дорозі безнадії. Вони поховали з Христом Свої сподівання… І, коли тепер Христос розламав Себе, вони Його побачили, вони побачили, що це Месія, вони нарешті згадали і зацікавились, їхні мрії воскресли, ніхто їх не заставляв, ніхто не міняв їхній напрямок, знову тих самих 12 км, але це вже був шлях в Єрусалим. Це вже не був шлях похованих сподівань. Це вже був шлях воскреслих надій! Тих самих 12 км, та сама дорога, але в інший бік… Та сама дорога, але зовсім інший настрій. Вони йдуть і думають, як вони могли бути такі глупі, як вони могли не повірити, як вони були так близько до смерті, до розчарування, і цих 12 км шляху вони біжать, підскакують – життя продовжується, надія воскресла! Вони вертаються в Єрусалим. А Єрусалим – це місце благодаті. Це місце покликання. Це місце слави. Це місце служіння. Це не піти додому і знову займатись кожен своїми справами. Це повернутись до Христа і повірити в те, що поки є це небо, земля, сонце, яке світить на нас, Христос, Який сидить на троні – ми не маємо права здаватись і розчаровуватись!

Проповідь в відео-форматі