Любов і Зцілення

Євангельська Церква

Жива надія

Роман Файніцький

Часом, здається, що ти щось робиш, чимось займаєшся, в щось віриш, але потім, в якийсь момент, коли Господь привідкриває «двері реальності», виявляється, що ти просто весь цей час жив в ілюзіях, все, що ти думав, по що мріяв було не більше, як плід твоєї уяви, бажань, а реальність трішки інша.

Бог кличе нас до реальності – щоб ми не просто мали знання, знали багато речей, але важливо те, скільки реальності у всьому тому у що ми віримо, що ми знаємо, на що надіємось.

«Благословенний Бог і Отець Господа нашого Ісуса Христа, що великою Своєю милістю відродив нас до живої надії через воскресення з мертвих Ісуса Христа, на спадщину нетлінну й непорочну та нев'янучу, заховану в небі для вас» (1 Петра 1:3-4).

До чого ж Господь нас відродив? До живої надії! Часто ми надіємось на свої власні сили, вміння, досвід, інтелект. Бог зацікавлений в тому, щоб всяку таку надію, опору вибивити з-під ніг, щоб дати щось справжнє – справжню, живу надію.

Родзинкою життя апостолів була надія на Бога у всьому. Це те, що зробило їх відомими і ми сьогодні про них читаємо.

«щоб Бог Господа нашого Ісуса Христа, Отець слави, дав вам Духа премудрости та відкриття для пізнання Його, просвітив очі вашого серця, щоб ви зрозуміли, до якої надії Він вас закликає, і який багатий Його славний спадок у святих» (Ефесян 1:17-18). Павло молиться за Церкву, за людей, щоб вони прийшли до розуміння надії, до істинної надії, тому що можна самому собі намалювати якусь надію і на неї опертись. Павло ж молиться, щоб люди зрозуміли ту надію, до якої Бог закликає. Часто буває так, що нас закликають люди до якоїсь надії. Можливо, це десь і колись працює. Але є надія, до якої нас кличе Бог, і вона зовсім не схожа на ту надію, до якої нас закликають люди. Це те що по-людськи неможливо зрозуміти. Можна говорити гарно, переконливо, впевнено, але якщо Бог не відкриє, це все буде, як вітер. Коли Бог відкриває нам щось, тоді щось буде відбуватись з нами, нашим серцем.

«Павло, апостол Христа Ісуса, з волі Бога, Спасителя нашого й Христа Ісуса, надії нашої» (1Тимофію 1:1). Павло називає Ісуса Христа своєю надією.

«І вас, що були колись відчужені й вороги думкою в злих учинках, тепер же примирив смертю в людськім тілі Його, щоб учинити вас святими, і непорочними, і неповинними перед Собою, якщо тільки пробуваєте в вірі тверді та сталі, і не відпадаєте від надії Євангелії, що ви чули її, яка проповідана всьому створінню під небом, якій я, Павло, став служителем» (Колоссян 1:21-23). Тут Павло говорить про надію на Євангелію. Яким чином можна відпасти від надії на Євангелію? Чому ми, взагалі, думаємо, що ми заслуговуємо на вічне життя? З чого ми взяли, що для нас відкриті двері на небеса? З Євангелії! З того, що Ісус помер за наші гріхи – це те, в чому ми сьогодні живемо. Ми повинні прожити все своє життя в надії на те, що зробив для нас Ісус. Чому ми впевнені в тому, що двері на небеса будуть відкритими для нас? Тому що Христос помер за нас – і це є єдина причина цього. Чому ми сьогодні маємо надію на те, що в нашому житті можуть діяти благословення і все щось добре? Тому що Христос помер за нас. Це є надія нашої Євангелії. Ми надіємось на те, що Христос зробив для нас. Ми маємо надію, якісь блага не через те, що ми робимо, не через наші служіння. Це не відкриє нам двері на небеса, це не надія. Єдина наша надія – це те, що Христос помер за нас, а те, чим займаємось ми – це те, що ми просто хочемо служити Господу, ми не можемо не служити Йому.

Коли ми говоримо про надію на Христа, або на Євангелію – це те, що ми повинні завжди мати перед своїми очима. Христос розп'ятий за нас – це наша надія в будь-яких обставинах, де б ми не були і що б ми не робили. Якщо ми починаємо надіятись на себе ( наприклад «коли я зроблю щось, тоді Бог зробить для мене це») – це вже не надія на Євангелію, тому що Євангелія не ставить нам умов. Ми просто приймаємо її і живемо в цій надії з нею.

«Бо не хочемо, браття,щоб не відали ви про нашу скорботу, що в Азії трапилась нам, бо над міру й над силу були ми обтяжені, так що ми не надіялися навіть жити. Та самі ми в собі мали присуд на смерть, щоб нам не покладати надії на себе, а на Бога, що воскрешує мертвих» (2 Коринтян 1:8-9). Ось як діє Павло. Він не говорить, що в нас немає права думати, що в нас щось не получиться, чи що ми помремо. Ні! Реальність, обставини в яких перебував Павло разом з іншими були дійсно важкими, і для себе вони вже вирішили, що це вже кінець для них. Але при цьому всьому вони покладались і надіялись на Господа. Це є проявом надії у відчаї, у важких обставинах життя.

Часто, ми надіємось на себе, на свої власні сили, інтелект,метушимось, думаємо, що ми можемо зробити щось самі своїми руками, а, насправді, самі ми нічого не можемо. Потрібно завжди надіятись на Господа – заспокоїтись, зупинитись, перестати метушитись, провести якийсь час в молитві. Це все те, що приносить набагато кращий результат. Бог вчить нас сьогодні, щоб ми не надіялись на себе, свої сили, можливості, розум, інтелект. Ми повинні бути, як діти в своїй вірі і в своїй надії.

Читаючи Біблію, ми можемо прослідкувати, що всі послання показують нам те, що ми, як люди нічого не можемо зробити доброго своїми здібностями, ресурсами, своїми силами.

«А Тому Хто може вам зберегти від упадку, і поставити перед Своєю славою непорочним в радості, Єдиному премудрому Богові, Спасителеві нашому через Ісуса Христа, Господа нашого, слава, могутність, сила та влада перше всього віку, і тепер, і на всі віки! Амінь.» (Юда 1:24-25). Той, Хто може зберегти нас, щоб ми не впали і не відступили – це Бог. Самі себе ми не зможемо вберегти, в нас немає такої сили. Якщо Бог нас не збереже, або не буде нас тримати, ми не втримаємось на плаву.

«Надіюся в Господі Ісусі незабаром послати до вас Тимофія, щоб і я зміцнів духом, розізнавши про вас. Бо я однодумця не маю ні одного, щоб щиріше подбав він про вас. Усі бо шукають свого, а не Христового Ісусового. Та ви знаєте досвід його, бо він, немов батькові син, зо мною служив для Євангелії. Отже, маю надію негайно послати цього, як тільки довідаюся, що буде зо мною. Але в Господеві маю надію, що й сам незабаром прибуду до вас. (Филип'ян 2:19-24). Павло надіявся в Господі Ісусі Христі, що ця зустріч відбудеться. Він хотів цього сам, але вся його надія була на Господа – якщо Бог цього захоче, з Божої благодаті, з Божої милості. Павло не надіявся на себе, а на Бога. Він перебував в стані залежності від Христа. Це є надією на влаштування всього. Таким чином, ми даємо місце Богу влаштувати щось в нашому житті. Ми вже не робимо щось своє, і в цьому всьому Христос прославляється – коли ми кажемо, наприклад, що ми хотіли щось зробити, але навіть не уявляли, як це можна зробити, але Бог все влаштував. Ось це надія на Господа!

Апостол Петро каже, що ми повинні святити Господа в своїх серцях і бути готовими дати рахунок нашої надії. Чому ми так надіємось? Чому ми впевнені в цьому? Чому ми впевнені, що саме так відбудеться? Тому що ми надіємось на Господа, на Христа, на те, що Він зробив. Ми не надіємось сьогодні на свої сили, бажання, амбіції – цього недостатньо. В цьому всьому повинен бути Христос. Як ми Його в своїй надії притягуємо туди? Ми дозволяємо Христу сьогодні діяти, коли ми впокоряємо свою волю, ми не ставимо свої бажання, свої сили, вміння вище тої благодаті, яку дає Господь. Хочеш своїми силами? Вперед! Йди своїми силами! Але на скільки тебе хватить? Можна жити таким чином, а можна жити в надії на Христа. Десь, деколи, потрібно приглушувати в собі свої сили, амбіції, бажання, і дати Христу можливості – зробити Христа надією і опорою для всього свого життя, для всіх обставин життя. В нас буде все менше і менше поразок, коли ми будемо вчитись надіятись на Христа. Якщо ми програємо, ми програємо, як люди. Але коли ми йдемо за Христом, живемо в надії на Нього, йдемо в надії за Ним – це все закінчується Його перемогою.

Проповідь в відео-форматі