Любов і Зцілення

Євангельська Церква

ВСЮДИСУЩИЙ РЯТУЄ УЗЯТИХ НА СТРАТУ

ВСЮДИСУЩИЙ РЯТУЄ УЗЯТИХ НА СТРАТУ

Позбавлених свободи, закритих від зовнішнього світу людей Господь хоче звільнити, вивести їхні душі з утисків, змінити життя кожного із них. Для Божого Святого Духу немає місць, куди б Він не зміг увійти. Сподіваюсь, що моя розповідь підбадьорить усіх, кому Бог дає бажання допомагати, молитись, підтримувати ув’язнених і сприяти їхньому спасінню. Моє слово направлене також до тих, хто уже втратив надію, коротаючи за ґратами роки.

В лютому виповнилось сім років, як наша церква отримала офіційний дозвіл на проведення богослужінь у жіночій колонії. Але Бог почав готувати моє серце до цієї незвичайної роботи ще задовго до того. Якимось чином мені на очі весь час потрапляли книги про обездолених, нещасних людей. Герої цих творів – нікому не потрібні, гнані і зневажені – знаходили в моїй душі живий гарячий відгук. А коли в Біблії читала про похований по в’язницях спустошений і сплюндрований народ, для якого немає визвольника (Ісаї 42:22), то розуміла, що Богу не байдужі всі ті невільники, що сидять в тюрмах. Господь шукає людей, які взялись би відстоювати цих зв’язаних ланцюгами власного беззаконня сіромах, відвойовувати і рятувати їхні душі для Христа. Проникливі слова Божого заклику надихали мене на палку молитву за тих, хто в кайданах. Завжди просила Небесного Отця, щоб Він відправив в тюрму місіонерів. На молитовних зібраннях, в домашній групі, в таємній кімнаті один-на-один з Богом – скрізь, де тільки була молитва,  посилала в небеса клопотання за служителів для засуджених. Молилась багато, але ніколи й на думку не спадало, що сама можу бути таким служителем.

Навіть тоді, коли на запрошення віруючих, які вже служили ув’язненим, вперше поїхала в жіночу колонію, не сподівалась, що ці відвідини стануть початком тюремного служіння. Там я молилась за нужди засуджених. Вони ж попросили привезти ліків та деяких продуктів. Наступного разу їм знадобилося ще щось. Так почала їздити регулярно. Напікала пиріжків з різною начинкою і відправлялась на побачення до тих, кого в неволі ніхто не провідує. Спочатку на мене дивились недовірливо і здивовано. Але я не зважала на таку реакцію. Рік-другий так і їздила, побуджувана жалістю і співчуттям до цих жінок. Декотрі з них ув’язнені аж на п’ятнадцять років, адже це – колонія, де відбувають термін покарання по другому, третьому разу і більше. Та попри все, на ласку відкликаються і там. Дівчата писали до адміністрації заяви з проханням дозволити нам зустрічі. Я влаштовувала для них солодкі столи, слухала їхні розповіді, молилась за них – по-всякому намагалась відігріти їхні серця. Бог давав мудрість завоювати довіру цих зболених душ. Весь цей час у моєму серці звучало: «Рятуй узятих на смерть, також тих, хто на страчення хилиться, хіба не підтримаєш їх?» (Приповісті 24:11). Це слово надихало та підбадьорювало мене.

І от в 2004 році на одному із зібрань домашньої групи кілька чоловік виявили бажання їздити до в’язниці разом зі мною. Так виникла необхідність законодавчого підтвердження наших візитів у колонію. Ми зібрали усі необхідні документи і подали їх до Державного департаменту України з питань виконання покарань. Невдовзі нам дали офіційний дозвіл на проведення духовно-просвітницької роботи серед засуджених.

З тих пір відбулося багато чудесних змін. У нашій церкві сформувалася команда ревних, відповідальних служителів для тих, хто перебуває в неволі. А в колонії утворилась повноцінна жива церква. Як і у всіх християнських церквах, там щомісячно приймають причастя, раз на рік, влітку, здійснюють обряд водного хрещення. Зараз у цій громаді згуртувалося біля п’ятдесяти жінок, утверджених на біблійних основах та стабільних у вірі. Серед них є відповідальний старший служитель, діє молитовна група. Ув’язнені вже самі можуть служити іншим. Особливо це відчутно на тематичних зібраннях, таких, як святкові (до Різдва і Великодня) та євангелізаційні, куди приходить багато засуджених, які ще не увірували в Божого Сина. На таких богослужіннях жінки, що у неволі пізнали Господа, щиро розповідають про кардинальні зміни, які відбулися в їхньому житті з часу покаяння. Ми ж приїжджаємо до наших ув’язнених сестер уже як бажані, очікувані гості. Одразу починається радісна метушня. Коридорами оголошують: «Віруючі прийшли!» І всі, хто бажає послухати Слово Боже, збираються у визначеному місці. Усе це, звісно, без якогось примусу, лиш на добровільних засадах.

Немає більшої радості, як спостерігати справді дивовижні метаморфози в жінках, які знайшли в житті нові орієнтири. Ті, що ще зовсім недавно й голови не підіймали і в очі не дивились, були зранені, зв’язані душевно і фізично, понурі і безрадісні, перетворились на привітних, усміхнених, доброзичливих молодиць. Раніше на зібраннях вони навіть одна одну не хотіли слухати: як тільки хтось із них починав говорити, то наштовхувався на обурення, агресію, нерозуміння своїх товаришок. Зараз до всіх відносяться з терпінням і повагою. Зміни характеру, поводження, настрою тих жінок, які відвідують богослужіння, констатують і представники адміністрації колонії. На своєму професійному лексиконі вони називають їх «включеними», тобто живими, активними. І кажуть, що досі не спостерігали такого відчутного покращення поведінки, яке відбулося без зміни середовища і оточення. Інколи дивуються: як це нам вдається. Але ж то – робота Небесного Отця, всім бажаючим Він дає Святого Духа – силу для життя і побожності.

За роки нашого служіння багато з тих жінок, які запросили Ісуса Христа стати Господом їхнього життя, вийшли із в’язниці. Ми не залишаємо цих Божих доньок напризволяще, завжди стараємося передати їх з рук у руки під опіку церков рідних їм міст. Це – Київ, Одеса, Маріуполь, Чернівці, Запоріжжя… Або влаштовуємо їх в християнські реабілітаційні центри, призначені для адаптації людей, що вийшли з тюрми. Адже вони ще потребують допомоги, аби призвичаїтись до життя на волі.

Декому взагалі нікуди дітися. Цих жінок ніхто ніде не чекає. Двох таких безпритульних ми з чоловіком прийняли у свою сім’ю. Ці дівчата, практично, не знали нормального, звичного для більшості людей домашнього затишку. Шуру батьки покинули, коли їй було сім років; Таня також виросла у неблагополучній сім’ї. Прийшли наполохані, закриті, недовірливі. Але потроху, крок за кроком, у наших взаєминах з’явилася теплота, вже й вони проявляють ласку, тягнуться до нас. Їм довелося вчитися налагоджувати стосунки в родині, піклуватись не тільки про себе, а й про інших, займатись домашніми справами, готувати їжу, розраховувати бюджет. Також ми навчаємо їх читати Біблію, конспектувати, робити висновки.

 

Основне ж робить Бог і церковна громада. Дівчата приєднались до нашої церкви, де також почувають себе, як у люблячій сім’ї,– рідними, захищеними і завжди бажаними. Проповіді, настанови пастора, братів і сестер сприяють становленню їхньої громадянської свідомості та християнської моралі. Ці молоді жінки навчаються практично застосовувати Боже Слово в усіх аспектах свого життя. Це значить, що у подальшому вони будуть більше довіряти Богу і покладатися на Нього, а не на людей. Бо важливо не тільки привести людину до Христа, а й допомогти їй вкоренитися в Бозі, щоб її життя будувалось вже на християнських принципах.

Для жінок, які звільняються з тюрми, нещодавно був збудований центр адаптації. Це гарний будинок, який одночасно може вмістити біля двадцяти чоловік. Там вони будуть жити, вчитись, працювати та служити, вивчати Боже Слово та зростати в Господі! Вірю, що пройшовши повний курс адаптації, наші сестри повернуться до життя як біблійно мотивовані та морально відповідальні громадяни. Вони обов’язково стануть успішними людьми, бо Ісус дарує чудову можливість розпочати життя з чистого аркуша і на правильній основі. А команда служителів їм у цьому допоможе.

Кожна людина цінна для Бога. А тим, хто спіткнувся на життєвому шляху і приречений на пекло, допомога просто необхідна. Порятунок бодай однієї заблудлої душі наповнює життя змістом. Хіба може бути інакше?!