Філіппіни. Така далека загадкова країна. Про неї ми знаємо небагато і чуємо нечасто, хіба що коли в засобах масової інформації повідомляється про тамтешні повені, тайфуни, терористичні акти. Але не катастрофи є основною характеристикою життя цієї віддаленої острівної країни в Тихому океані. Держава розташована на більше ніж семи тисячах островів Філіппінського архіпелагу. Найбільші – Лусон і Мінданао – займають 2/3 всієї території республіки. Населення країни сягає майже ста мільйонів людей, з них вісімдесят відсотків – християни. Дванадцять мільйонів –   жителі столиці, міста Маніла. Природа Філіппін переважно гірська, клімат тропічний, мусонний. Там жартують, що у них буває тільки три пори року: жарко, жаркіше і дуже жарко. Філіппінці ніколи не бачили снігу. Але в них є надзвичайно багато іншого, що тішить красою. Наприклад, кратер вулкану Пінатубо, де мені пощастило побувати. Останнє виверження цього вулкану відбулося у червні 1991, до того він «мовчав» 611 років. Від наслідків цієї катастрофи загинуло щонайменше 875 чоловік. Усе навкруги було вкрито щільним шаром попелу і гірських порід. Але зараз про трагедію нагадує хіба що оточене дивовижними гірськими краєвидами велике мальовниче озеро, в якому можна поплавати.

Вперше я відвідав Філіппіни три роки тому. Це була незабутня подорож до країни з самобутньою культурою із надзвичайно цікавим колоритом. Тут вражає все: клімат, їжа, побут, неймовірна багатолюдність і строкатість вулиць. Повсюди дуже багато поліцейських. Їхнє основне завдання – запобігати загрозі терористичних актів. Навіть щоб увійти до супермаркету, необхідно показувати вміст своїх сумок. А при в’їзді до підземного паркування низ автомобіля оглядається на предмет наявності вибухівки.

По вулицях Маніли їздять «джипні». Це яскраво розмальовані маршрутки, що своєю видовженою формою нагадують джипи застарілих моделей. Цікавинкою цього виду громадського транспорту, що рухається із мінімальною швидкістю, є відсутність задніх дверей. Тому пасажири мають можливість вільно заходити і виходити, не чекаючи зупинки, що вони і роблять. Також часто на дорогах виникають велетенські затори: п’ять рядів машин, спрямованих в одному напрямку, виявляються повністю «запакованими» і застигають без руху!

Кидається в очі разючий контраст цієї екзотичної країни. Маю на увазі соціальне розшарування населення. Проїжджаючи містом, можна побачити сучасні райони, схожі на фешенебельні американські забудови. (До речі, вплив Америки тут дуже відчутний). Модерні хмарочоси, величезні моли (так у Філіппінах називають гіпермаркети), комфортні дороги, розкішні машини. Але зовсім поруч із цим усім багатством і помпезністю – нетрі. В нагромаджених у декілька поверхів халупах проживають дуже-дуже бідні люди. І їх надто багато…

Було цікаво куштувати їхні страви. Рис філіппінці їдять щодня, частіше, ніж ми картоплю. М’ясо люблять солодкувате, що для нас незвично. Вживають дуже багато різноманітних морепродуктів, які теж можуть бути солодкими, як цукерки. На кожному кроці – китайські та японські ресторани.Якось мені випала нагода їсти медузу. Це – щось на зразок резини, яка, щоправда, таки пережовується. Традиційна філіппінська страва – «балут» – яйце, в якому вже утворився зародок курчати. Але я його не їв.

Викликає захоплення надзвичайна гостинність філіппінців. Вони   привітні люди, «дуже солодкі», стараються догоджати і піклуватись про кожного гостя.

Недавно мені знову випала нагода побувати у цій екзотичній країні. Асоціація «Every Nation» («Кожна нація»), до складу якої входять наші церкви «Любові і зцілення», запросила мене на Міжнародну конференцію, що проходила у Манілі. Це була значуща подія: представники багатьох народів зібрались разом, щоб поклонитись Господу. Зареєструвались вісімнадцять тисяч делегатів з 61 країни світу! Конференція одночасно проходила у двох велетенських залах, до яких могли потрапити лише зареєстровані учасники. Цей вагомий для християнського світу захід розпочався парадом націй. Делегації з різних країн, високо піднявши свої національні прапори, заходили до зали під палкі привітальні вигуки багатотисячного зібрання віруючих людей. Я мав велику честь представляти Україну.

Конференція була спланована таким чином, що проповідувати і свідчити про милість Божу мали змогу люди з різних куточків світу. Найбільш вражаючим було свідоцтво брата з Ірану, якого Бог чудом врятував від смерті. В цій мусульманській країні діє офіційний закон, згідно якого людина, що змінила свою віру, і цей факт доведено в суді, підпадає під смертну кару. Цей брат-християнин провів багато місяців у в’язниці. Він був готовий прийняти навіть смертний вирок, але твердо стояв у вірі і уповав на Господнє заступництво. І на вирішальному засіданні суду Бог подбав про Свого сина. Всевишній вклав у серце судді бажання відпустити підсудного, і страж закону прийняв рішення оправдати послідовника Ісуса Христа. Під загальний крик натовпу «Страть його!» наш іранський брат був звільнений. Живучи в Україні, ми навіть не уявляємо, яких гонінь за Слово Боже зазнають віруючі в Ірані, Північній Кореї та інших країнах Азії. То ж давайте цінувати свободу, дану нам Богом, і ефективно використовувати її.

Величною кульмінацією конференції стало виконання пісні «Amazing Grace», що означає «Дивовижна благодать». Її одночасно співали тисячі присутніх на сорока семи мовах світу. Серця переповнювались неймовірним почуттям єднання, радості, блаженства. Це був нерукотворний шедевр тисячоголосого співу, натхненого Святим Духом! Шкода, що не вистачило перекладів пісні ще кількома мовами, аби ця подія потрапила до книги рекордів Гіннеса.

Останнім на конференції проповідував пастор Стів Мурел. Він американець, який приїхав на Філіппіни як короткостроковий місіонер, але залишився і проживає там уже 26 років. Церква в Манілі, яку він очолює, налічує близько сорока тисяч прихожан! Стів ділився словом, що горить в його серці постійно, щоб кожен з нас завжди і всюди, не зважаючи ні на що, залишався вірним Богові до кінця і всім серцем шанував Його.

По закінченні конференції так не хотілось розходитись, адже присутність Господа і святковий настрій були надзвичайними! Я здобув нових друзів. Коли так далеко від дому і в оточенні такої кількості людей, здається, що люди з Європи, навіть іспанці,– земляки. По-новому оцінив те, що ми вже маємо. Наповнився радістю і вірою. А головне, як, сподіваюсь, і кожен учасник конференції, почув поклик з уст Самого Господа: «Кого Я пошлю і хто піде для Мене?» Так хочеться, щоб кожен із нас сьогодні відповів: «Ось я. Пошли мене!»