Любов і Зцілення

Євангельська Церква

Місіонерство. А що робимо ми?

Місіонерство. А що робимо ми?

  Актуальність місіонерства в наш час

Місіонерство... Багато людей не розуміють значення цього слова. Деякі думають, що це майже, як туризм, інші, що це для вибраних, для одиниць. Деякі ж люди свідомо ігнорують це питання так, ніби про це нічого не говориться в Біблії. Тому сьогодні існує велика проблема з втіленням у життя місіонерського доручення Ісуса Христа, хоча Слово Боже так багато про це говорить! Статистика показує нам  приблизно таку картину:

500 мільйонів віруючих, які прийняли Ісуса Христа як свого Спасителя і хрещені Духом Святим, живуть зараз у світі.

5 мільйонів з них - це служителі, працівники повного часу, що складає 1%.

420 тисяч - це місіонери, які працюють в інших країнах.

Тобто приблизно тільки 1 із 1190  християн іде трудитися на місіонерське поле. А де ж решта працівників, про яких заповідав нам  молитись Ісус? „Тоді Він казав Своїм учням: Жниво справді велике, та робітників мало; тож благайте Господаря жнива, щоб на жниво Своє Він робітників вислав”(Мат.9:37-38).

Деякі християни влаштовують своє особисте життя,  забуваючи про те, що на Землі живе більше шести мільярдів людей, величезна частина з яких ще ніколи не чула Євангелії Ісуса Христа.

 Інші займаються церковною політикою, намагаючись довести вже віруючим людям, що в їхньому житті не все гаразд і що вони неправильно служать Богу. Ці „діячі” з усіх сил намагаються „навчити” інших, як усе повинно бути.

Зустрічаються і такі, що пасивно сидять на церковних лавках, критикуючи своїх пасторів і обмовляючи братів та сестер. Ще деякі щиро вірять у те, що якщо Бог захоче, то Він Сам спасе грішників, а якщо не захоче... „ на все воля Божа”. Хоча в „Посланні до Римлян” апостол Павло говорить: „Але як покличуть Того, в Кого не ввірували? А як

увірують у Того, що про Нього не чули? А як почують без проповідника?  І як будуть

проповідувати, коли не будуть послані? Як написано: Які гарні ноги благовісників миру,

благовісників добра.” (Рим. 10:14-15). 

Перелік таких християн можна продовжити, але очевидно, коли ми, віруючі, не будемо намагатися зрозуміти важливість місіонерства, то нічого й не буде  відбуватись у світі. Люди будуть гинути, а ми будемо насолоджуватися своїм спасінням, забуваючи, що це спасіння дароване не тільки для нас!

   Що говорив Христос про місіонерство

Досліджуючи Новий Заповіт, можна побачити цікаву картину. Кожна з чотирьох Євангелій закінчується, а „Дії святих апостолів” починаються словами Христа, які можна назвати „Великим дорученням” Сина Божого. У них звучить прямий наказ до місіонерської діяльності.

В Євангелії від Матвія (28:19-20) читаємо: „Тож ідіть, і навчіть всі народи, христячи їх в Ім'я Отця, і Сина, і Святого Духа, навчаючи їх зберігати все те, що Я вам заповів.”

  В Євангелії від Марка (16: 15-16) знаходимо: „І казав Він до них: Ідіть по цілому світові, та всьому створінню Євангелію проповідуйте! Хто увірує й охриститься, буде спасений, а хто не ввірує засуджений буде.”

Подібні ж слова ми зустрічаємо в Євангелії від Луки (24:47-48) :  „і щоб у Ймення Його проповідувалось покаяння, і прощення гріхів між народів усіх, від Єрусалиму почавши. А ви свідки того.”

Остання ж четверта Євангелія від Івана (20:21) говорить нам: „Тоді знову сказав їм

 

Ісус: Мир вам! Як Отець послав Мене, і Я вас посилаю!” А „Дії Апостолів” уже в перших

віршах (1:8) цитують Слова Христа: Та ви приймете силу, як Дух Святий злине на вас, і

 

Моїми ви свідками будете в Єрусалимі, і в усій Юдеї та в Самарії, та аж до останнього

 

краю землі.”

Зазначені вище місця із Святого Письма не можуть не захопити нас

серйозністю і відповідальністю Великого доручення.

   Чому ця тема є важливою для мене?

Слово „місіо” - латинського походження  і буквально означає „бути посланим з певним завданням”. Будучи пастором місіонерської Церкви, відчуваєш величезну відповідальність у тому, щоб навчити віруючих гідно прийняти цей виклик із вуст Самого Господа, і на власному прикладі показати важливість місіонерської праці, для того щоб кожен почув від Ісуса слова: „Добрий і вірний раб”, і щоб ніколи не прозвучало: „Раб лукавий і лінивий!” 

 

Вчення про місіонерство в Старому Заповіті . 

Читаючи Старий Заповіт, може здатися, що Бог вибрав ізраїльський народ і забув про всі інші народи, зовсім не згадуючи про них, окрім тих випадків, коли хотів їх покарати. Але це далеко не так. Дуже часто ми читаємо, як Бог говорить про різні народи, про царів земних, про племена і острови, як про Свої! Доктор Йорк, автор книги „Миссиология  в век Духа” взагалі вважає, що цілу Біблію слід читати і розуміти з погляду місіології: „Бог изначально замыслил искупительное благословение народов, и все Писание следует читать в свете развития Божьего обетования благословить народы” . Це означає, що Біблію потрібно читати з позиції розвитку Божої обітниці благословити всі народи через обіцяне насіння, яким є Сам Христос. Тільки тоді християни зрозуміють Божий задум і приймуть рішення взяти участь у його здійсненні.

Заглянемо у книгу „Буття”. Уже в перших розділах ми помітимо, що підготовкою проголошення Божої волі в бажанні благословити всі народи передували три важливі події, які сталися після створення людини. У кожному із цих трьох випадків Бог протистоїть  різним перешкодам могутнім словом Своєї обітниці.

Першою подією було гріхопадіння людини (Бут. 3:1-19), на що Бог відповів обітницею „насіння” жінки, яке вразить змія в голову (Бут.3:15). Ця обітниця стає фундаментом Божого задуму благословення народів! Головним посланцем викуплення всього людства стане людина чоловічої статі („насіння”). Божою ціллю буде донести Добру Звістку всім народам, а Його посланцями будуть ті, хто створений за Його образом.

Друга подія – зруйнування світу потопом, за яким прийшло благословення для дому Сима. Тут Єгова названий Богом Сима: „І сказав він: Благословенний Господь, Симів Бог, і хай Ханаан рабом буде йому!” (Бут.9:26). Дім Сима став таким чином особливо виділеним як народ Божий! Читаємо далі в (9:27), що „...Бог розпросторить Яфета, і нехай пробуває

в наметах він Симових...”, тобто, що саме Яфет розділить благословення, вже обіцяне Симу. Це означає, що Бог приносить благословення через дім Сима як обітницю надії для всіх народів після суду потопу.

Третьою  подією став суд над возвеличенням людини у Вавилоні (Бут.11:1-9). Мешканці цього міста  протистояли Божому керівництву, тому Божий суд приніс розсіяння людей по цілій землі. Цікаво, що відразу після цього Бог дає одну з найбільш відомих і найбільш часто цитованмх обітниць благословити всі народи землі через Авраама: “ І поблагословлю, хто тебе благословить, хто ж тебе проклинає, того прокляну. І благословляться в тобі всі племена землі!” (Бут.12:3).

Проголошуючи обітницю благословити всі народи через насіння жінки (Ісуса Христа), Бог виявляє Свій заповітний задум, який є головною темою всього Писання. Таким чином ми можемо вважати, що в перших дванадцяти розділах книги „Буття” закладені основи місіонерства, які далі розвиваються через весь Старий та Новий Заповіти! 

  Як приклад розглянемо діяльність одного із місіонерів Старого Заповіту - пророка

Йони. Бог покликав його йти і проповідувати проти гріховного життя мешканців

Ніневії. На той час це було головне місто і столиця Асирії. Прийшовши, він: „зачав 

 

ходити по місті, на один день ходи, і проповідував і казав: Ще сорок день, і Ніневія буде

 

зруйнована! І ніневітяни ввірували в Бога, і оголосили піст, і позодягали верети, від

 

найбільшого з них аж до найменшого”(Йон.3:4,5). Його проповідь вразила жахом  царя

Ніневії і його народ - і вони щиро покаялись. Господь помилував Ніневію! 

Блаженний Ієронім, коротко описуючи події цієї пророчої книги, говорить:  

 

"Йона, уособлюючи в собі страждання Господа, закликає світ до покаяння і під іменем

 

Ніневії звіщає язичникам спасіння" (50-й лист до Павлина).

Згадку про місіонерів Старого Заповіту ми знаходимо і в Словах Христа:

Горе вам, книжники та фарисеї, лицеміри, що обходите море та землю, щоб придбати

 

 

нововірця одного; а коли те стається, то робите його сином геєнни, вдвоє гіршим від

вас!” (Мат. 23:15). Ці книжники та фарисеї  полювали за людьми, обходячи великі

території, йдучи в інші міста і навіть країни, щоб набути собі учнів. Принципи

місіонерства вони розуміли правильно, але мали проблему в серцях, повних лицемірства і

здирництва. Проте ми знаходимо і позитивні наслідки діяльності місіонерів того часу, читаючи про навернених „прозелітів” та „богобійних”, які шанували Бога Ізраїлю. 

Прозеліт – прибулець,  чужоземець. Назва, що дана юдеями особам, наверненим з язичництва до юдейської віри. Юдейські рабини розрізняють два типи прозелітів, а саме: прозелітів правди, котрі повністю приймали юдейську релігію і були допущені до виконання всіх обрядів і постанов. І прозелітів, що відмовилися від язичництва і ототожнювали себе тільки з головними аспектами юдейської релігії. Тому вони користувались обмеженими привілеями. Інколи Писання називає їх „побожними”

(Дії 2:5).

Ось ще одне з багатьох місць Старого Заповіту, що підтверджує заповітний задум Божий – досягти усі народи:  „І прийду, щоб зібрати всі народи й язики, і прийдуть вони й Мою славу побачать! І знака на них покладу, і пошлю урятованих з них до народів..., що звістки про Мене не чули й не бачили слави Моєї, і звістять мою славу вони між народами!” (Іс.66:18,19).

 Погляд на місіонерство в Новому Заповіті

Та ви приймете силу, як Дух Святий злине на вас, і Моїми ви свідками будете в Єрусалимі, і в усій Юдеї та в Самарії, та аж до останнього краю землі”(Дії 1:8)- ці

слова згодом стали життєвим кредо для учнів Христа – апостолів.

  Але Єрусалимська Церква на початку свого існування мала неправильну парадигму щодо місіонерської роботи. Віруючі Церкви настільки захопилися Господом і служінням нуждам один одного, що, здавалось, зовсім забули про Велике Доручення дане їм Ісусом

Христом. Здається вони думали, що люди зі всіх кінців землі самі прийдуть до них, і потім, повертаючись, понесуть Слово далі. Вони дивились „всередину” Церкви, а не на- зовні, хоча заповідь була, щоб вони пішли до краю землі. Невідомо, як би все розвивалося далі, якщо б не одна трагічна подія, яка сталася в Єрусалимі - це вбивство першого мученика Степана. „І утиск великий постав того дня проти єрусалимської Церкви, і всі, крім апостолів, розпорошилися по краях юдейських та самарійських”(Дії 8:1). Розпочалося жахливе переслідування віруючих Єрусалимської Церкви, їх жорстоко били, кидали до в’язниць і заставляли зрікатись своєї віри.

Отож початок місіонерської роботи – це гоніння! Саме через це, віруючі були змушені змінити узвичаєний порядок свого життя та податись в інші міста Юдеї, Самарії та за межі Ізраїлю. Найцікавіше є те, що розпорошились усі, крім апостолів (посланих)!!! Ідучи, учні не просто втікали від переслідування, а всюди, де тільки могли, звіщали Слово Господнє. Вони фактично ставали місіонерами, самі того не усвідомлюючи. Диякон Пилип прийшов до самарійського міста і явив людям силу воскреслого Господа! Тільки після цього, почувши, що Самарія прийняла Слово Боже, апостоли з Єрусалиму послали туди Петра та Івана. А Пилип пішов далі і проповідував Євангелію ефіопському скопцеві, вельможі Кандаки. Передання говорить, що церква в Ефіопії, Африці, почалась дуже рано, завдяки цьому скопцеві.

Але проповідуючи Слово Боже вже поза Єрусалимськими стінами, учні  і надалі не зовсім розуміли, що означало „йти до краю землі”. Вони продовжували вірити, що звіщати Євангелію потрібно всім... тобто тільки юдеям! Ось чому для апостола Петра потрібно було аж десять років, щоб прийняти відкриття, що спасіння і для язичників теж! Аж після цього він зміг піти  і звіщати Слово язичникам в домі Корнилія.

А „розпорошенці” продовжували „захоплювати” нові території і „перейшли навіть до Фінікії, і Кіпру, і Антіохії, не звістуючи слова нікому, крім юдеїв”(Дії 11:19б). Це була їхня парадигма, нікому крім... Та слава Господу, що „між ними були мужі деякі з Кіпру

та з Кірінеї, що до Антіохії прийшли, і промовляли й до греків, благовістячи про Господа Ісуса...”(Дії 11:20). Це був перший великий прорив! Віруючі нарешті повірили, що Євангелія стосується не тільки євреїв, і саме через це в Антіохії розпочалася серйозна Господня робота.

Антіохія на той час була столицею Сирійського Царства. Під час римського правління вона була третім за величиною містом Римської імперії після Риму і Олександрії. Пожвавлена торгівля, ремесла, школи і цілий комплекс язичницьких храмів, робили це місто перехрестям багатьох людей і культур – фактично мостом між Сходом і Європою. Саме звідси апостол Павло розпочинав усі свої місіонерські подорожі. Тут учнів Христа вперше почали називати християнами. Саме в цьому місті жили Ігнатій та Іван Златоуст. (Тепер це маленьке містечко Антакья в Туреччині).

Саме в цьому місті була заснована перша церква, що складалася переважно з язичників. Розпочали служіння в ній звичайні учні (не апостоли), що розпорошилися через переслідування. Коли кількість віруючих значно зросла, тоді апостоли з Єрусалиму послали в Антіохію Варнаву, який у свою чергу привів туди і Павла. Саме звідси Павло та Варнава були послані з важливим завданням благовістити Слово по всьому Середземномор’ю Римської імперії, тобто вони фактично стали апостолами! Не випад-ково, що саме це місто було вибране апостолом Павлом як база для всіх його місіонерських подорожей. Павло, на відміну від багатьох місіонерів пізніших часів, проводив свою роботу у великих і важливих населених пунктах, тобто центрах торгівлі і політичного впливу, звідки Євангелія швидко проникала в найвіддаленіші райони. Він умів охопити людей, що належали до різних верств населення, забезпечуючи тим самим глибоке підґрунтя для церкви.

 Менше ніж за десять років апостол Павло заснував церкви в чотирьох провінціях імперії – Галатії, Македонії, Ахаї, Азії. До 47 р.н.е. в цих провінціях церков не було.

А в 57 р.н.е. він вже міг говорити про те, що його праця там завершена! Це воістину

дивний факт. Те, що церкви засновувались так швидко і так надійно для нас, що сьогодні звикли до труднощів, невизначеності і невдач, здається майже неймовірним. Багато місіонерів більш пізнього часу, навертали до віри більші кількості людей, ніж апостол Павло; багато з них проповідували на території більшій ніж він, але ніхто не міг так засновувати церкви!

Тепер ініціатива переходить від Єрусалимської церкви до церкви в Антіохії, яка стає місіонерською. Церква в Єрусалимі росла локально до катастрофи 70 року після Р.Х. Але Церква в Антіохії стає базою, центром, де охороняли віру, підняли потужних теологів, посилали місіонерів на схід і захід. Різниця між цими церквами полягала в тому, що Єрусалимська церква була орієнтована на внутрішні потреби, тобто мала здатність  збирати, в той час як Антіохійська – на зовнішні, тобто висилати. В Єрусалимській – вибрали сім дияконів, але з Антіохійської  – висилали сотні місіонерів протягом багатьох десятиріч! Навіть фінансову допомогу віруючі з Антіохії посилали своїм братам в  Єрусалим (Дії 11:29).

Деякі місця з „Дій св. апостолів”(11:26; 13:1; 14:28) показують, що в Антіохії була сильна біблійна школа, де виховували учнів, частина з яких згодом ставала місіонерами.

Історія і передання говорять нам, що апостоли Ісуса були задіяні в місіонер-

ській роботі в таких країнах: Петро і Павло дійшли до Риму, можливо, і до Іспанії,

Іван і Пилип відправились в Малу Азію (Турція), Юда – до Вірменії, Варфоломій - до

Аравії та Індії, Андрій  - до Ахаї і Скифії, Матвій - до Ефіопії та Персії, Хома та Яків

Праведний - до Персії, Ірану та Індії , Яків Великий  - до Іспанії, Симон Зилот – до

Персії .

  Місіонерська Стратегія Ісуса Христа.

Відслідковуючи по карті місцевість, яку охопив своєю фізичною присутністю Ісус, перебуваючи в тілі, можна помітити, що це була невелика територія, приблизно

180 кілометрів з півночі на південь. За три з половиною роки Свого земного служін-

ня, Він ніколи не виходив за її межі. Але в чому був секрет Його успіху, адже через тридцять років після смерті Його Ім’я поширилось на більшій частині тодішнього цивілізованого світу, тобто майже по всій Римській імперії!? Що мав тоді Ісус таке, чого ми не маємо сьогодні? Технології, засоби пересування, можливості зв’язку і т.п.? Здається, що все навпаки. Він використовував воду, як природний амфітеатр для підсилення звуку, ми ж маємо потужні гучномовці, Він ішов пішки два дні, щоб воскресити Лазаря, а ми за 

кілька годин добираємось до іншого континенту, до Нього тривалий час доходила інформація, а ми по електронній пошті отримуємо лист за пару секунд. Однак незважаючи на все це Його успіх був вражаючим. По – перше, Він максимально використовував ті ресурси, якими володів. По – друге, в Ісуса був Предтеча, Іван Хреститель, який готував для Нього шлях. Важливо мати служіння підготовки та молитви. Пізніше Ісус посилав перед Собою учнів туди, куди Сам хотів іти. По-третє, Ісус ходив по різних місцевостях, але мав Свою  місіонерську базу в Галілеї: „Саме тут Він провів своє дитинство і юність, тут Він жив, навчав, прикликав Своїх перших учнів і створив багато чудес. Більша частина притч була сказана Ним в Галілеї, і зміст багатьох з них був взятий з цієї місцевості. Саме звідси Господь звершував Свої подорожі в Єрусалим на свята. В Галілеї і з Галілеї Він вибрав всіх Своїх апостолів. Тут Він являвся апостолам після воскресіння з мертвих і дав їм Своє Велике Доручення”(Біблійна Енциклопедія Никифора).

По-четверте, Ісус хотів мати команду, а не просто окремих учнів! Його стратегія

полягала не в тому, щоб захопити  якомога більші території, а в тому, щоб

помножити Себе в Своїх учнях! Ми всі індивідууми, але повинні навчитися працювати в

команді! Ісус тренував Своїх учнів розмовами. Він пояснював свої проповіді та притчі

учням, з ними їв та спав, розділяв усі перемоги та труднощі. Ісус виховував їх на життєвих

прикладах. Він випровадив  усіх людей з кімнати перед тим, як воскресити дівчинку, але

залишив з Собою учнів (Мар.5:37,40). Петро пізніше робив так само (Дії 9:40). 

Успіх без послідовників – це невдача! Павло, розуміючи цей принцип, використовував

 

свою модель “Тимофія”, тобто знаходив учнів, відділяв їх і тренував! На місійному

полі, важливо шукати своїх „тимофіїв”, як це робили Ісус і Павло. 

 

Історія місіонерського руху.

Історія подала нам багато прикладів місіонерського служіння, починаючи від перших місіонерів Римської імперії і аж до цього часу. Часто місіонерство неправильно розуміли і застосовували, але все ж таки вірили в його доцільність і згідно з цим впроваджували в життя свою парадигму сприйняття місіонерської діяльності.

Протягом перших століть у Церкві почався процес поступової централізації

влади. Точка зору Кипріяна (середина 4 ст.), згідно якої спасіння поза Церквою не існує, стала офіційною догмою. Влада єпископів зміцнилася, папа римський став „першим серед рівних” і почав впливати на діяльність Західної Церкви, на володарів Східної імперії і часто навіть на політику Константинополя. Через прийняття точки зору Кипріяна, спасіння тепер стало в більшій мірі залежати від взаємовідносин із Церквою, ніж із Христом. А оскільки хрещення було обрядом приєднання до Церкви, то в результаті хрестили навіть тих, хто не розумів, що з ними насправді відбувається. Тому завданням місіонерів стало приєднання до Церкви язичників через обряд хрещення. Колоніалізм і місіонерська діяльність були тісно взаємопов’язані. Спочатку католицькі, а пізніше і протестантські колоніальні завоювання служили таким чином інтересам і Держави, і Церкви. До епохи протестантизму, у той час, коли Іспанія і Португалія були пануючими колоніальними державами, римо-католицька практика стверджувала, що той,  хто має право колонізувати, зобов’язаний навертати людей до християнства. З часом ідея місіонерської роботи почала трактуватись як навернення населення, що пот-рапило у сферу впливу різних європейських країн, у християнську віру.

Ульфіла (4 ст. н. е.) був одним із таких місіонерів. Хоча він сам пояснював свої дії бажанням поширювати Євангелію, його місіонерська діяльність для римських володарів була насамперед пов’язана з політикою територіального вторгнення. Ульфіла – один із

великих місіонерів ранньої Церкви. Він служив готам, варварському племені, що знахо-дилось поза кордонами Римської імперії і жило на території сучасної Румунії. У віці 30 років його посвятили в єпископи для служіння готам, що жили на північ від Дунаю. Його служіння було спрямоване на людей, які вважалися варварами, дикими і некультурними, грубими і жорстокими, з низьким рівнем життя, що часто жили у возах, бо не мали будинків. Його великою працею був переклад Біблії на їх рідну мову. А оскільки вони не мали писемності, то він придумав для них алфавіт! Це був перший або другий випадок, що потім повторювався з багатьма іншими мовами, коли за допомогою християнських місіонерів здобувалась писемність при перекладах на ці мови частин або всього Писання! Ульфіла переклав його з грецької на готську слово в слово, і готи носили цей переклад з собою, пересуваючись по всій Європі. Місіонер не переклав „Книги Царів”, бо там багато говорилося про війни, а готські племена були дуже войовничими!

Епоха місіонерської діяльності католицьких монахів відігравала дуже важливу роль у часи середньовіччя. Після розвалу Римської імперії, коли духовний рівень Церкви занепав, монастирі процвітали. Вони стали центрами духовної освіти і базою для відсилання людей на місіонерську роботу. Особливо багато місіонерів скерувало ірландське (кельтське) монашество. Прикладом цього може бути місіонерська діяльність Святого Патрика (390-461). За своє життя, він 12 разів стояв перед загрозою смерті, неодноразово був у полоні, та потрапляючи на нові території, він завжди проповідував Слово і намагався притягнути до віри політичного лідера в надії, що його підлеглі підуть за ним. Він охрестив 100 тисяч новонавернених і заснував двісті церков, що спричинилося до того, що всю Ірландію почали вважати християнською країною.

Закінчуючи дослідження середньовічного місіонерства, треба відзначити дуже важливу деталь. Автор книги „Миссиология в век Духа” Джон Йорк пише: „Коли Церква не надавала належного значення місіонерському служінню, сусіди - язичники нападали на християнські землі і завойовували їх” . Письменник зокрема висуває гіпотезу

про зв’язок між неправильними тенденціями розвитку місіонерства і природніми катаклізмами! Зокрема, чума, яка забрала життя більше третини населення Європи, спалахнула після повної поразки хрестоносців, котрі від імені Церкви вели військові дії проти мусульман. Джон Йорк вважає, що відсутність місіонерської діяльності провокує військове вторгнення, а неправильне скерування місіонерської роботи може спричинити катастрофу!  Принцип полягає  в тому, що люди, які одержали Євангелію від Бога, повинні ділитись нею. Коли це не відбувалося, траплялось лихо!

Останнє, про що хотілося б згадати в цьому розділі, - це „Моравські брати” вже з  „протестантських місій”, у тому числі про графа Миколу Людвіга фон Цинцендорфа. 

„Моравські брати” проклали дорогу для сучасного місіонерського руху. Головною метою їх діяльності було поширення Євангелії до краю землі. Вони робили особливий наголос на те, що кожен християнин є місіонером і має свідкувати своєю щоденною працею. Вивчаючи їх методи, ділові люди повинні стати поруч з проповідниками і вчителями!

Лідером цього руху був граф Микола Людвіг фон Цинцендорф - великий місіонер-ський діяч, що зробив так багато для успішного поширення християнських протестант-ських місій. Він заснував моравську Церкву, став автором багатьох гімнів, організував місіонерський рух світового рівня. Тільки за двадцять років місіонерської діяльності

Моравські брати відправили місіонерів більше, ніж усі протестанти і англіканці разом узяті за останні двісті років.

Практичний досвід місіонерства в Церкві „Любов і зцілення”

  Послідовно вивчаючи приклади діяльності місіонерів різних епох та культур, усе більше

і більше розумієш важливість цієї роботи. Ще на початку існування Церкви „Любов і

зцілення” Бог вкладав у серця пасторів та божого народу бажання вийти за стіни однієї

місцевої церкви, щоб нести Євангелію далі. Але ще так багато було нерозуміння та

запитань. Як це буде? Хто піде? А що там робити? Але в міру того, як ми все більше

довіряли Богу, ставало зрозумілим, що багато відповідей ми отримаємо тільки в процесі

того, коли почнемо йти. І ми пішли... Уже через півтора року після заснування церкви була послана перша сім’я місіонерів у місто Новодністровськ Чернівецької області, що за 250 км від Тернополя. Ця сім’я тоді ще до кінця не зрозуміла і не усвідомила, що це початок справжнього місіонерства. Вони повинні були залишити рідну церкву, місто та все, що було близьким і знайомим. Це був поклик Божий, тому що Господь хотів бачити їх саме там. Не все було легко, а якщо сказати правду, було дуже важко. Особливо тоді, коли щось не вдавалось у служінні, задавали питання Богу: „А чи ми на своєму місці?” Саме тоді, коли місіонери зростали і просувалися вперед, Господь навчав їх, як проводити служіння, як починати нові домашні групи, де брати кошти, де знайти приміщення, як підіймати лідерів з тих, хто нещодавно приєднався до церкви, прийшовши з цього світу невдахою, хворим або духовно надломленим. Так продовжувалося біля шести років. За цей час усе змінилось: учорашні невдахи таки стали лідерами, з’явились кошти на потреби церкви, приміщення для служінь. Більше того, церква розпочала серйозну систематичну роботу  протягом тривалого часу в колонії посиленого режиму. Там проводились не просто служіння, а була заснована тюремна церква зі своїми лідерами і пастором!

Через декілька років церква в Новодністровську вже налічувала близько ста п’ятде-сяти членів. За цей час покаявся мер міста, а також була послана молода сім’я в райцентр Сокиряни, щоб розпочати нову церкву. Через деякий час ще одна сім’я з Новодніс-тровської церкви розпочала служіння в місті Хотин. Так була заснована ще одна церква. Те, що раніше здавалось неможливим, тепер просто ставалось! Виростали служителі, каялись музиканти, церква набула авторитету в місті. Отож, закінчивши своє служіння в Новодністровську, сім’я місіонерів передала пасторське служіння іншій людині, яка покаялась, зростала в цій церкві і стала сильним лідером.

Місіонери повернулися в рідне місто і рідну церкву, де продовжили нести пасторське служіння. За цей час і в церкві міста Тернополя Господь звершував чудову роботу.

Розпочалася місіонерська діяльність у сусідніх містах і селах. Відчувши поклик Божий християнська родина з двома дітьми переїхала з Тернополя в місто Бучач, де незабаром виникла ще одна церква, яка успішно росте і розвивається. Посвятивши Богу дев’ять років життя на місійному полі, вони разом з командою переїхали до міста Одеса, щоб розпочати там нову Церкву.  А також, три роки тому з’явилася дочірня церква в місті Бережани, куди були направлені дві сім’ї служителів-місіонерів! Таким чином виникла ціла сім’я дочірніх церков Тернопільської церкви „Любов і зцілення”.

За останні роки, я здійснив три місіонерські подорожі до далекої Індії, де спаслося багато людей, деякі з них були охрещені водою та Святим Духом. Мрії почали здійснюватись, те, що здавалось колись неможливим, тепер стає  реальністю. Є плани розпочати дочірні церкви „Любові і зцілення” в далекій, але тепер такій близькій Індії.

  Розвиток місіонерського бачення в Церкві, спираючись на досвід Ісуса 

   Христа, героїв Біблії та відомих  місіонерів

  За все, що зараз маємо, ми дякуємо Господу і насправді віримо, що це тільки початок. Є багато планів. Серця членів нашої церкви звернені до неспасенних народів. Церква взяла чіткий курс на місіонерство. Наше кредо складається із трьох частин:

  Заснування церков;  студентські служіння;  світові місії.

Ісусу говорили: „Що доброго може вийти з Назарету?” А як щодо Тернополя? Нам показують „провінційні” вісті...і люди починають сумніватися, а чи можуть вирушити місіонери в далекі краї з України? А що сказати тоді про Т.Л. Осборна, який народився не в провінції, і навіть не в селі, а в маленькому фермерському будинку? Зараз - це один із найбільших євангелистів, що об’їздив увесь світ.

Ми вчимо людей звільнитись від провінційності і підняти свої голови, подивитися на жниво, яке справді велике та робітників мало. Кожен має різні проблеми та нужди, але  вони не повинні зупинити нас і затьмарити нашу велику мету!

Пастор Ульф Екман розповідав, що коли вони збудували нове приміщення для церкви,

в них залишався ще шестимільйонний борг. Але Господь сказав їм вкласти цю суму в розвиток місій, у народи! Це було дуже важким кроком для них, але коли вони послухали Бога і зробили так, пославши місіонерів в інші землі, Бог відповів на їхні нужди на їх власній землі!

Дуже легко дивитися тільки на себе, на свої проблеми. Де взяти кошти на оренду

залу, чим заплатити за опалення, як заробити більше грошей? Часто ми повністю зану-

рюємось у це. Але Ісус сказав нам підняти очі, підняти наше бачення. Тому ми, як церква,

повинні зробити багато практичних дій.

По-перше, усвідомити важливість Великого доручення, почати систематично і ціле-

спрямовано вчити віруючих про це, донести до них цей наказ Христа! Деякі служителі 

головною темою своїх проповідей обирають процвітання, ми ж повинні почати пропо-

відувати про місіонерство!

По-друге, ми мусимо використовувати всі можливі засоби, щоб передати це бачення

якомога далі і якомога більшій кількості людей, використовуючи для цього плакати,

буклети, проводячи конференції і семінари, запрошуючи відомих місіонерів.

По-третє, ми повинні провести набір і навчання. Якщо ми не зможемо мобілізувати

людей, не буде кого навчати, не буде армії. Усе повинно починатися з дитинства, з

недільної школи, а не після шістдесяти! Розповідали, що в одній церкві діти грають у

місіонерські подорожі. Вони „дзвонять” в туристичні агенства, „замовляють” квитки на

літак, „посилають” своїх друзів з важливими завданнями, вчать етнос, культуру

інших народів. Звичайно, що коли ці діти виростуть, тоді їх ігри стануть реальністю.

А як щодо молоді? Що ми проповідуємо їм? Адже вони мають здатність стати „фанатами” і абсолютно присвятити себе чомусь. Тому ми повинні скеровувати їхні ще не утверджені душі та захопити їх покликом від Бога, щоб вони не збочили. Молоді люди є ревні і мають багато часу, вони постійно шукають пригод. Потрібно дати їм таку можливість. Ми повинні навчити їх євангелізувати, відправляти в місійні подорожі,

придумувати щось нове і цікаве для них, що й робимо в нашій церкві. Ми відправляємо молодь у місійні поїздки в дочірні церкви і за кордон, а нещодавно послали двох юнаків  в одну із наших церков на тривалий час, щоб допомогти там підняти роботу з молоддю.

Ми не повинні виправдовуватись, що немає грошей, а мусимо зрозуміти, що

церква, яка не втягнена в місіонерську діяльність, буде мати фінансові проблеми.

Тому потрібно робити кроки віри, і Господь надолужить. Коли Павло знайшов Тимофія, він взяв його з собою (Дії 16:1-3). Ми, старші, повинні брати молодь з собою.

Ми повинні навчити їх, щоб послати, відпустити і не шкодувати. Потрібно навчитись віддавати найкраще, так як пожертвування!

Також ми повинні задати собі запитання: „Куди найбільше ми вкладаємо гроші?”

Як говорить прислів’я: „Гроші – як гній. Коли вони вкупі, то засмердяться, а розкидаєш на полі, то принесуть багато плоду.” Скільки процентів ми виділяємо на місіонерство? Тому ми почали цілеспрямовано жертвувати на місіонерські подорожі за кордон, підтримувати наших місіонерів в інших містах. Дуже багато людей бере в цьому участь! У „Посланні до Филип’ян”(4:10,14,16) говориться про підтримку місіонерського служіння апостола Павла, де він радіє, що филип’яни так добре зрозуміли цей урок. Тому і сьогодні кожен з нас повинен мати статтю в своєму сімейному бюджеті, щоб підтримувати того чи іншого місіонера. Це є біблійно, і принесе великі благословіння в життя, якщо ми будемо робити це старанно і постійно. Сьогодні перешкодою на шляху поширення Євангелії є не  закриті двері, не мовні бар’єри, а наше непереборне бажання мати все більше і більше речей, що перетворюють нас на споживачів. Отож, споживаючи все більше, ми все менше присвячуємо себе вічності. Це потрібно докорінно змінити.

Коли ми посилаємо місіонера на передову, то в тилу повинні бути люди, які будуть його підтримувати. Вудро Крол, автор книги „Фронт в тылу”, назвав таких людей місіонерами другої лінії. Він говорить: „Мисіонери другої  лінії не є менш важливими,  ніж місіонери переднього краю, тим більше, що фронт весь час наближається до нашого

порога”. Місіонери так званої другої лінії повинні всіма силами підтримувати тих, хто працює на передовій. Хтось порахував, що одного солдата на війні повинні підтримувати від 9 до 20 людей в тилу. Коли в місіонера виникають проблеми, до кого він звернеться? Йому потрібне молитовне покриття, яке у великій мірі бере ворожий вогонь на себе. Ісус ночами молився на горі (в тилу), а вдень зціляв хворих і виганяв бісів дуже швидко! І як Йому потрібна була молитовна підтримка в Гефсиманському саду, в останню ніч перед розп’яттям, але учні просто спали!

Місіонери потребують служіння допомоги. Коли Павло і Сила були побиті і вкинені до в’язниці, ми читаємо, що тюремний сторож: „забрав їх того ж часу вночі, їхні рани обмив,... І він їх запровадив до дому свого, і поживу поставив...”(Дії 16:33,34). Ми повинні бути людьми подібними до тюремного сторожа, служачи нуждам людей передової. Можливо в нас є дім, ми повинні ним служити Господу. Часто церква і починається в чиємусь домі, як це було в домі Тита Юста (Дії 18:7,11).

А можливо в нас є транспортний засіб, яким ми можемо служити? Давайте пригадаємо людей, які пожертвували для Ісуса свого молодого ослика.

А коли місіонери повертаються додому, чим ми можемо їм допомогти? Прийняти з радістю, зустріти, допомогти з житлом чи роботою, можливо меблями чи речами. Деякі думають, що вони відступники, бо їх не було тривалий час у церкві! Але вони є наші герої, ми зустрічаємо їх з обіймами.

Отож без місіонерів другої лінії не буде перемоги на передньому краї!

Що ми очікуємо від місіонерів на передовій? Насамперед, це великої посвяти. Не просто якійсь окремій людині чи місту, а Великому дорученню Господа. Саме це неодноразово буде перевірятись протягом усього нашого життя.

Місіонер постійно повинен ототожнювати себе з церквою, як армією Божою. Йому потрібна команда, бо один у полі не воїн. Тому ми воліємо посилати людей групами на

нові території, а не поодинці. Ісус посилав Своїх учнів по двоє. У Павла була команда

приблизно з семи чоловік.

На новій території потрібно піднімати учнів, тренуючи і зрощуючи їх. Робити з них лідерів, а не залежних від себе особистостей. Делегувати їм владу і відповідальність. Місіонер повинен відчувати час. Це як малі і великі дерева, що ростуть разом. Потрібно знати, коли прийде наш час бути пересадженими на нове місце. Якщо це зробити зашвидко, молоденькі деревця можуть загинути, але якщо запізно, то великі дерева будуть затіняти їх собою і не дозволять їм зростати і розвиватися самостійно.

Культурний бар’єр інших народів - це екзамен, який ми повинні пройти з честю. Для того, щоб адаптація пройшла легше, ми повинні ще вдома знайти людей, які розкажуть нам про особливості тієї культури, куди ми направляємось. Ми повинні прочитати книги з історії цього народу, познайомитися з різноманітністю етнічних груп, що живуть в тому районі і про їх взаємовідносини. Можливо, вам буде цікава така інформація, що не всі араби – мусульмани, або що християни – араби, які живуть в Лівані, часто говорять по-французьки. Потрібно вчити мову. Це означатиме, що ви поважаєте людей, до яких приїхали працювати.

Спочатку треба досягати великі міста і будувати там сильну базу, а не розпо-рошуватись на дрібну роботу! Туди буде легше привозити команди, і звідти Слово

піде швидше і дальше. Ми повинні навчитись максимально використовувати ресурси і технології. Також служити цьому народу в соціальних сферах, що ще більше відкриє їхні серця для проповіді Євангелії. Просто полюбити їх такими, які вони є! Стати друзями, а не сухо переконувати їх Біблійними фразами. Люди це відчують і потягнуться до нас, і наш успіх буде явним. Хай Сам Господь нам допоможе в цьому!

І НА ЗАВЕРШЕННЯ

Пройшовши цю чудову, але коротку подорож через місіонерські подвиги відомих героїв Біблії та місіонерів більш пізнього часу, мимоволі захоплюєшся і задаєш собі запитання: „А що робимо ми сьогодні? Чи усвідомлюємо всю важливість цієї справи?” Так хочеться, щоб кожен, „хто має вухо, хай чує, що Дух промовляє Церквам” (Об.2:7).

Ще Писання Старого Заповіту змальовують Бога Отця, як Бога, що мріє про всі народи, Він називає персидського царя Кіра  пастирем в (Іс.44:28), а далі, ще й помазаником (Іс.45:1). А говорячи про Єгипет, Господь каже, що Він буде знаний там, і там буде жертівник Його, „бо Господь Саваот його поблагословив та й сказав: Благословенний народ мій Єгипет, і Ашшур, чин Моїх рук, та Ізраїль, спадщина Моя!”(Іс.19:25). 

У Новому Заповіті, відкривши Свого Сина Ісуса Христа, Бог дуже чітко явив усім народам бажання волі Своєї, „де нема ані геллена, ані юдея, обрізання та необрізання, варвара, скита, раба, вільного, але все та в усьому Христос!” (Кол.3:11). Милосердний Бог закликає всіх зодягнутись в нову людину за „образом Створителя”, а не надіятись на тіло, чи рід, чи причетність до якогось народу!

Ісус власним прикладом явив волю Отця. Йдучи Сам, Він навчав Своїх учнів також йти „аж до останнього краю землі”, несучи звістку спасіння всім народам землі. Ці слова ми не можемо розуміти інакше, ніж буквально – іти, значить дійсно йти!

З історії місіонерського руху та життя відомих місіонерів ми повинні навчитися посвяти та самовіддачі. У всіх них були свої проблеми, свої сім’ї, багато ситуацій, які

потрібно було вирішувати, але вони, зрікаючись усього „заради Ісуса і Євангелії”

виконували наказ Великого доручення.

Спираючись на подвиги віри Ісуса, Його апостолів та місіонерів усіх часів, ми, як церква „Антіохійського покликання”, повинні всім серцем відгукнутися на Його

поклик:„Кого Я пошлю, і хто піде для Нас?”,-  і відповісти Господові і Цареві своєму, як

це зробив Ісая: „Ось я, пошли Ти мене!”(Іс.6:8).

Бог завжди вибирав людину, народ, чи церкву, мріючи про всі народи землі, щоб явити їм Свою славу! Хай цією людиною будеш ти і я, бо Його голос звучить і сьогодні:

„Сплячий, вставай, і воскресни із мертвих, і Христос освітлить тебе!”(Еф.5:14).